Спробу покращити становище зробив довголiтнiй сеймовий посол, один з численних представникiв старшого поколiння о. Степан Качала. 8 грудня 1868 року вiн з групою молодих українцiв-народовцiв заснував у Львовi нове культурне товариство "Просвiта". Воно отримало всенародну пiдтримку, чисельно зростаючи і поширюючи просвітницькі ідеї серед українського населення.
 На першому загальному зборi товариства "Просвiта" вiдсоток священикiв був досить незначний. Причиною цього була позицiя митрополичої капiтули, яка стала на шлях iгнорування новоствореного товариства. І все ж, не зважаючи на те, що греко-католицька верхiвка чинила опiр iдеї нацiонального вiдродження, цей процес давав все вiдчутнiше зростання нацiональної свiдомостi. Разом з тим, попри негативне ставлення вищого духовного органу, 2 священики — професор гiмназiї доктор Омелян Огоновський (в майбутньому — голова товариства протягом 1877-1894 років) та парох села Лоп`янки на Долинщинi Йосип Заячкiвський брали активну участь в органiзацiйному становленнi товариства. I, як показав час, саме таке ставлення до "Просвiти" виявилось єдино правильним. Вже через 5 рокiв бiльшiсть пастирiв активно включились до просвiтницької роботи. А причина цього була досить проста: надто багато спiльного було у "Просвiти" i греко-католицької церкви: поширення рiдної української мови, вiдвернення народу вiд п`янства за рахунок створення читалень i уставлення в них "моральних забав". Завдяки натхненнiй працi греко-католицького духовенства "Просвiта" змогла стати на чолi українських полiтичних, економiчних, культурно-освiтнiх та молодiжних органiзацiй.  

Однією з найпоширеніших форм просвiтньої роботи на мiсцях "Просвiти" стали читальнi, якi розрослись по всiх закутках Галичини. Iдея органiзацiї читалень належить коломийському священику Миколi Синовiдському, який пiд час проведення "Собору Руських Учених" запропонував план закладення читалень. I перша така читальня справдi з`явилася в Коломиї вже в 1848. На початку читальнi поставали при церковних братствах, а пiзнiше їх почали органiзовувати по окремих статутах. Згодом постала сiтка читалень, якi, як правило, носили назву "Руська читальня". Щоб надати уже iснуючим читальням потрiбний стиль роботи та збагатити змiст, провiд "Просвiти" закликав цi читальнi приєднуватись до "Просвіти". Греко-католицькі священики очолили більшість читалень, перебрали на себе керiвництво фiлiями "Просвiти". На Гуцульщинi читальнi "Просвiти" виникли в кiнцi 90-х рокiв ХІХ столітті: в Довгополi — 1895 роцi (iнiцiатор — священик Iван Попель), в Космачi — 1896 році (iнiцiатори — священик Є.Лисанецький, учитель Т.Фандарис, селянин П.Палiйчук), в Микуличинi, Яблуницi, Москалiвцi — 1897р., в Тюдовi — 1898р., у Старому Косовi — 1899 (засновники — В.Девдюк, Ф.Андрусяк, Т.Боєчко). Активістами читальняного руху на Коломийщині були священики Олександр Русин, Денис Воєвідка, Микола Валявський та інші. Протягом значного часу саме духовенство очолювало не тільки читальні, але й цілий ряд філій товариства “Просвіти” на території Прикарпаття. Показовими в цьому плані були Коломийська, Кутська, Товмацька та Рогатинська.  

Дуже важким було становище з освiтою народу. Перед приєднанням до Австро-Угорщини в містах та селах Галичини майже не було правильних шкіл. Тільки в деяких мiсцевостях вчили читати зi старих пiдручникiв, псалтиря та iнших церковних книг. Тому, коли в 1818 році вийшли в Австро-Угорщині так званi "шкiльнi закони", якими було дозволено засновувати в громадах школи, а окремий цiсарський лист вiд 12 травня 1818 року дозволяв заводити українську мову навчання в школах, де переважали дiти українцiв, в багатьох селах почали навiть своїм коштом будувати шкiльнi будинки. В цей перiод стараннями духовенства було створено значну кiлькiсть парафiяльних шкiл, засновано дяко-учительський iнститут i таким чином налагоджено пiдготовку українських вчителів. В таких умовах одним з найголовнiших завдань, яке постало перед галицькими священиками, було створення посiбникiв для навчання рiдною мовою. Авторами перших граматик української мови були також, здебiльшого, священики: Iван Могильницький, Йосип Лозинський, Михайло Осадца, Йосип Левицький та iн. Вони першими почали складати букварi, читанки, катехизми та iншу свiтську та релiгiйну лiтературу рiдною мовою для потреб руських шкiл та парафiян. У 1838 році до використання в школi був вiдiбраний буквар крилошанина Iвана Лаврiвського, укладений народною мовою. Вiн також написав граматику української мови та пiдручник методики.  

Особливе місце в цій галузі обіймає о. Йосафат Кобринський (15.09.1818 м. Коломия — 1901, с. Мишин, тепер Коломийського району), який на основі практичної діяльності написав, а пізніше видав у Львові два посібники: "Спосіб борзо виучити читати" та "Буквар новим способом уложений для домашньої науки". Проте виданням книг Кобринський не обмежився. Серед коломиян вiн вiдомий i як меценат: при його безпосереднiй допомозi було засновано першу читальню, здійснено ряд інших важливих заходів.  

Беззаперечним є вклад в галузi освiти Iвана Могильницького (1777-1831). Він уже в 1816 році заснував перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти I культури серед вірних" I, цим самим, заклав основу для національного I духовного відродження Галичини. Педагог i автор п`яти шкiльних пiдручникiв, Могильницький вперше засобами друкованого слова виступив на захист прав української мови. У своїй працi "Вiдомiсть о руськiм язицi" автор визнав українську мову за одну iз слов`янських мов, а українцiв — за окремий народ. Думка Могильницького про те, що без мови народ втрачає полiтичну самостiйнiсть i перестає iснувати як народнiсть залишається актуальною i на сьогоднiшньому етапi. Педагог i автор п`яти пiдручникiв, Iван Могильницький пiдготував короткий нарис iсторiї України, накреслив її етнiчнi кордони.  

Почин Могильницького пiдхопила значна частина духовенства. Ось як писав про подвижницьку дiяльнiсть греко-католицького духовенства о.Теодор Богачевський: "В роцi 1843 калуський декан Бабичевський