Відверті зловживання, пов'язані з наданням індульгенцій, змусили Католицьку Церкву в XVI ст. категорично заборони-ти їх продаж як такий, що суперечить нормам церковного пра-ва.

5. Піднесене шанування Богородиці — Матері Ісуса Христа Діви Марії (Мадонни). Воно починає оформлятися вже в IV ст. На Третьому Вселенському соборі в Ефесі в 431 р. Діва Марія була визнана Богородицею і Царицею Небесною на противагу деяким єретичним думкам єпископа Несторія, який учив, що Ісус Христос народився простою людиною, а Божество з'єдна-лося з ним пізніше, і на цій підставі називав Діву Марію Христородицею.

З XIІ ст. на Заході стала поширюватися легенда про непороч-не зачаття Марії її матір'ю Анною. У 1854 р. ця легенда знайшла офіційне підтвердження у відповідному догматі, проголошеному папою Пієм IX у спеціальному папському посланні (булла): «бла-женнійша Діва Марія була в першу мить свого зачаття, через ви-няткову благодать і (виняткове) вилучення, збережена — через зас-луги Ісуса Христа, спасителя роду людського — незайманою від усякої плями первородного гріха». У 1950 р. папа Пій XII увів догмат про тілесне піднесення Богоматері після закінчення її зем-ного шляху, що демонструвало майже Божественну сутність Бо-городиці, оскільки всі інші душі чекали зустріч з тілом тільки на Страшному суді. У 1964 р. папою Павлом VI Пресвята Діва Марія була проголошена «матір'ю Церкви».

Культ Діви Марії часто набував екзальтовані форми. Особ-ливу популярність одержало «Фатимське чудо», за назвою пор-тугальської місцевості, де в 1917 р. Діва Марія кілька разів з'яв-лялася трьом селянським дітям, щораз вимовляючи пророцтва. Останні з її пророцтв стали відомі буквально кілька років тому і стосувалися пророкування Дівою замаху на Папу Римського, що справдився в 80-х рр.

Православна Церква теж завжди віддавала Божій Матері особливе шанування, звеличуючи її вище небесних духів, але ніколи не приймала догмата про непорочне зачаття.

6. Учення про верховенство Папи Римського над усіма христи-янами та його непомильність. Догмат про непомильність Папи був прийнятий на І Ватіканському соборі (1869—1870 рр.) й підтверджений II Ватиканським собором (1962—1965 рр.). Він говорить: «Коли Римський Первосвященик говорить ех саіііесіга, тобто виконуючи служіння пастиря і учителя всіх християн, своєю верховною апостольською владою визначає вчення у сфері віри й моралі, обов'язкове для всієї Церкви, тоді завдяки Божій допомозі, обіцяній йому в особі блаженного Петра, він мас ту безпомилковість, якою Божественний Викупитель хотів, щоб Його Церква була обдарована у визначеннях, що стосуються вчення про віру і моральність»2.

Це вчення пов'язане з претензією католицизму на владу над усім христи-янським світом. Глава Римсько-Католицької Церкви — на-місник Христа на Землі, спадкоємець святого Петра, що був, за переказом, першим єпископом Рима.

БУДДІЙСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ

Чого ж навчав Будда? Чому його вчення знайшло такий жва-вий відгуку людей, що поступово перетворилося на світову рел-ігію?

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім роз-повідали його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І тільки через кілька сторіч після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зведень священних текстів буддизму, що отримали назву Типітака (букв, три кошики). За переказом, у І ст. до н.е. цар Цейлону зібрав 500 кращих знавців усної традиції і змусив їх продиктувати те, що вони запам'ятали, такій же кількості кращих переписувачів. Ці записи були зроб-лені на пальмових листках, що потім складалися для збережен-ня в плетені кошики. Для упорядкування Типітаки була вико-ристана народна мова Індії — палі, на якій мав би розмовляти сам Будда. Інша версія канону — так звана санскритська Типі-така — була записана небагато пізніше в самій Індії. До наших днів від неї збереглися окремі фрагменти, відомі за перекладами на східні мови.

У 1871 р. з метою упорядкування буддійського Священного Писання в Бірмі був скликаний спеціальний собор. 2400 його учасників шляхом порівняння різних списків і перекладів Ти-пітаки створили єдиний уніфікований текст. Потім його виріза-ли на 729 мармурових плитах. Кожну плиту помістили в особли-вому храмі з гострим дахом. Так у цій країні виросло оригіналь-не місто-бібліотека — Кутодо, шановане буддистами всього світу.

Найчастіше Типітаку поділяють на три великих частини: 1. Віная-пітака(«Кошикуставу», 110 плит). Уній описують-ся церемонії, обряди і правила поведінки, яких повинні дотри-муватися ченці, перераховуються гріхи і покарання за них, найсуворіше з яких — виключення з громади.

2. Сутпю-пітака («Кошик настанов», 410 плит). У ній у формі кількох десятків тисяч приписуваних Будді і його найб-лижчим учням притч і викладене вчення буддизму. Крім того, у цю частину канону включені й інші твори найрізноманітнішого характеру: збірки легенд і афоризмів, поеми, коментарі тощо. Найзначніший здобуток у цьому розділі Типітаки — Дхаммапа-да (тобто «виклад учення»). Дхаммапада складається з 423 ко-ротких віршованих висловів — сутр, згрупованих у 26 главах. Матеріал Сутта-пітаки упорядкований за спеціальними розді-лами (нікайа) за довжиною.

3. Абхідхамма-пішака («Кошик чистого знання», 209 плит). У семи трактатах цієї частини викладаються філософські мірку-вання буддистів про світ і людську особистість.

Крім палійської Типітаки, існують