Цінності, форми свідомості та інші її об'єктивовані утворення функціонують у суспільстві, проектуючись на індивіда за допомогою системи освіти, виховання, ідеології. Суспільство як система, забезпечуючи умови власного відтворення, формує й відповідні соціальні механізми культивування духовності індивідів, до числа яких належить ідеологія. З часів застосування поняття ідеології в системі філософського знання минуло близько двохсот років і за цей період це поняття значно збагатило свій зміст. Вважати сьогодні ідеологію системою ідей або вченням про ідеї явно недостатньо. В розпорядженні філософії є чимало суміжних понятійних визначень, що стосуються культури, s, менталітету, утопій, ідеалу тощо, що не може не вплинути на конкретизацію розуміння власне ідеології, яка не може розглядатись як виключно ідеальне утворення, оскільки є складовою механізму відтворення суспільства.

Найсуттєвіший внесок в уточнення розуміння ідеології вніс О. Богданов у праці “Тектологія”, яка фактично започаткувала системну теорію суспільства: “Взаємне розуміння та спільність ідеологічних елементів,—писав Богданов,—є ніщо інше, як постійна можливість координації зусиль різних людей для спільних цілей. У координації зусиль лежить об'єктивний життєвий смисл і призначення всієї й всілякої ідеології”1. Нині даний підхід знайшов свою конкретизацію й більш глибоке обгрунтування в працях німецького дослідника Н. Лумана. Запропонована ним побудова системної теорії суспільства дозволяє з'ясувати сутність ідеології в особливій суспільній функції—духовного інтегратора різних спільностей і угруповань Н. Луман вважає за “необхідне певне диригування, щоб зберегти суттєві для людини устремління”, а тому розглядає ідеологію передусім як програму управління суспільством шляхом ідей2. У тім-то й полягає сутність ідеології, що вона, будучи виразом інтересів певного класу, прагне бути домінантною щоб зібрати під свої значена всі верстви та прошарки суспільства. Вона духовно інтегрує відцентрове спрямовану свідомість окремих груп, запобігаючи тим самим тому, щоб суспільство не було розірваним цими протилежно спрямованими намірами, бажаннями, прагненнями.

У розпорядженні панівного класу завжди є суспільні засоби реалізації ідеологією своєї функції. Про це досить переконливо йдеться в працях К, Маркса. В цьому розумінні ідеологія є репресивною формою свідомості. Це соціальний механізм впровадження певних цілей та ідеалів. Нерідко ідеологію розглядають як форму духовного гноблення іншого класу, групи і особливо індивіда, для якого неприйнятні “чужі” ідеали та цілі. В цьому плані історія ставить перед ідеологією свої досить жорсткі рахунки, більше того, вона устами суспільствознавців і діячів культури засуджує ідеологію, проголошує її “кінець”. Не в останню чергу це зумовлюється тим, що найповніший функціональний вираз партикулярна (класова, партійна, групова) ідеологія знаходить саме у формі тоталітаризму — найзгубнішої для індивіда форми організації суспільства.

Партикулярна свідомість більше не може слугувати основою людської консолідації. Плюральна соціальність, прагнення до демократії більше не надають привілею щодо соціального статусу та використання засобів духовного впливу лише одному класу чи групі. Отже, духовна спільність і суспільна інтеграція здійснюються на інших підвалинах й іншими засобами.

Індивідна спрямованість людської духовності значно ускладнює можливості збереження цілісності суспільства. Забезпечуючи власне виживання, суспільство використовує ідеологію для об'єднання в цілісність атомізованої соціальності: кожен сповідує свою віру, поклоняється своєму богові, є прихильником певних цінностей, надає перевагу відповідним цілям та ідеалам тощо, але жити й діяти всім треба спільно, принаймні для збереження природи та людського життя на землі, забезпечення матеріальних умов існування й свободи духовного вибору, можливостей для індивідної самореалізації в праці, творчості, спілкуванні. Загальнолюдське, культурне має право на свій суспільний захист, для якого й використовується ідеологія, що робить своїм ідейним змістом культурні цінності й змінює засоби, котрими вона досягає своєї мети.

Відмова від насильницьких методів впровадження ідеологем у суспільну свідомість, якими користувалася радянська система, включаючи відверто репресивні форми (аж до політики переслідування, фізичної розправи, депортації і т. п.), без сумніву, обов'язкова. Така практика недопустима в демократичному суспільстві, правовій державі.

Збереження основ солідарності громадян, що по-різному розуміють шлях до істини, сутність добра і зла, принципи співжиття, ідеали людського поступу, потребує толерантності, дискурсу, вироблення духовного консенсусу. Для цих цілей використовуються не репресивні засоби, а сила громадської думки, менталітету, відповідних ціннісних орієнтацій. Останні виробляються шляхом розгортання літературної критики, публіцистики, різного роду публічних обговорень проблем духовності, широко розгорнутої мережі просвітницької діяльності, гуманітаризації освіти, досягнення високого рівня філософської культури і навіть цензури, спрямованої на те, щоб покласти край культивації тваринних інстинктів, інших варварських, людиноненависницьких виявлень. Зрозуміло, це потребує державного гарантування. Втім ідеологія в цілому як соціальний інститут духовної інтеграції суспільства на базі культурних цінностей не може існувати без відповідної державної політики, державних асигнувань і т. п. В цьому, й лише в цьому розумінні ідеологія може бути державною. Щодо її змісту (набору тих ідеологем, навколо яких вона здійснює єднання людей), то він може бути позадержавним у тому плані, що цей зміст виражає не вузько задані соціумом і політичною структурою цінності, котрі можуть бути лише культурними, загальнолюдськими.

Таким чином, духовне життя суспільства являє собою процес функціонування духовного в суспільстві. Можливість виділення духовного життя як наукової абстракції зумовлене тим, що за певних історичних умов воно виокремлюється в особливий вид діяльності, який має досить складний механізм свого здійснення. Адсорбовані у формах духовності: творах мистецтва, наукових працях, філософських системах, релігійних догматах, політичних доктринах тощо,— цінності, ідеї, імперативи, норми утворюють зовнішній передзаданий індивідному існуванню світ соціальної буттєвості.

Суспільство створює і трансляційні канали, через які духовні надбання можуть стати здобутком індивіда. Це система освіти, просвітницькі та