Християнство, як релігія до Володимира

Ще до початку першого тисячоліття язичницький світ вичерпав усі свої потенційні можливості в морально-етичній і релігійній сфері, а отже і на шляхах розвитку соціального устрою і державності. Тому переможний хід християнства по Римській імперії, а слідом за нею і навернення околишніх язичеських племен було неминуче і логічно обумовлено всім ходом світової історії.

Наслідком прийняття християнства став надзвичайний якісний підйом у всіх областях людської життєдіяльності. Утворилося коло великих християнських держав середньовічного світу, суспільний порядок яких був заснований на християнських початках. З часом усе більша кількість держав мали за честь і прагнули ввійти в християнський світ, прийнявши св. водохрещення.

Історія християнства на Русі починається з переказу, що глибоко укоренився в народній пам'яті, - сказання про подорож на Русь св. ап. Андрія Первозванного, яке знаходиться в недатованій частині «Повісті временних літ» (ПВЛ). Про вірогідність цього факту в історичній науці ведуться суперечки. Але не викликає сумнівів перебування ап. Андрія на берегах Північного Причорномор'я. Переказ про освячення апостолом київських пагорбів у даний час має багатьох прихильників , упевненість яких заснована на великому обсязі цілком достовірного історичного матеріалу .

Уже такі церковні письменники, як Тертулліан ( 240), Панас Олександрійський ( 373), Іоанн Златоуст ( 407), Ієронім Стридонский ( 420) називають скіфів у числі народів, між якими було поширене християнство. «Гуни вивчають Псалтир, а холоду Скіфії палають жаром віри», - говорить Ієронім

Список літератури

1.С.М.Соловьев "Сочинения", кн. 1 "Мысль", 1988г.

2.В.Ключевский, Курс Русской истории", часть 1, "Москва", 1937г.

3.Н.М.Каразін "Предания Веков", "Правда", 1988г.

4.Я.Н.Щапов, "Церковь в древней Руси" (до конца XIII в.), "По-

литиздат", 1989 г.

5.В.Н.Татищев, "История Российская", "Москва, 1962 г.

6.О.М.Ранов, "О дате принятия христианства князем Влалимиром и

киевлянами", "Вопросы истории", 1984,N6

. Останні його слова сприймаються як гіпербола, але факт раннього поширення християнства в Північному Причорномор'ї, де була розкинута мережа грецьких міст-колоній (Ольвія, Тирас, Танаїс, Херсонес, Феодосія, Пантікапей), не підлягає ніякому сумніву, тому що підтверджено не тільки письмовими, але і численними археологічними даними.

Навала гунів наприкінці IV - початку V століття мало серйозні негативні наслідки для поширення християнства на Русі, тому що на деякий час розірвало зв'язку східних слов'ян із християнськими центрами Візантії.

Але вже кінець V - початок VI століття стає часом рішучих змін як у житті східних слов'ян, так і всього слов'янства. До цього часу в районі Середнього Подніпров'я починає складатися союз слов'янських племен, на чолі якого стало плем'я русів, що жило в басейні ріки Росі. Створення такого союзу поклало початок давньоруській державності, з центром у Києві.

Становлення державності слов'ян послужило початку військових походів і розселенню слов'ян у межах Візантійської імперії. Протягом VI - VII вв. слов'янські племена заселили майже весь Балканський півострів і проникнули аж до древньої Спарти. За свідченями візантійських авторів, імператори, не маючи засобів для відбиття слов'янських набігів, не тільки надавали їм землі для заселення, але і вступали в союзницькі відносини, а слов'янські дружини служили у візантійській армії. Тому таке тісне спілкування двох народів, одного тільки зароджується, і іншого народу-спадкоємця всього потенціалу середньовічної європейської культури, повноправного власника скарбів Православного світу, не могло не привести до поступового прийняття плодів візантійської культури нашими предками.

Ряд сучасних дослідників справедливо вважає, що в цих походах слов'ян на Візантію брали участь як південні, так і среднедньодніпровскі племена, тобто руссы, а князь Кий (родоначальник київських князів) являв собою велику історичну особистість, був відомий самому імператору Візантії, що запросив його в Константинополь і зробив йому «велику честь», уклавши з ним союз.

Тому з великою вірогідністю можна говорити про те, що вже в ті далекі часи частина русів, що поверталися з походів у Візантію, і дружинники, що побували з князем Києм у Константинополеві, не тільки побачили і відчули новий для них світ, світ найвищої християнської культури, але і самі прийняли водохрещення. Через них інша Русь могла безпосередньо дізнаватися про віру Христову.

Тому перші повідомлення візантійських джерел, у яких розповідається про звертання русів до Христа, варто розглядати швидше не як свідчення про перших християн серед наших предків, але лише в якості перших письмових джерел, що дійшли до нас, що відбили визначений етап поширення святої віри на Русі.

До цих письмових джерел відносяться візантійські житія свв. Георгія Амастридського і Стефана Сурожського.

Найважливішими ж джерелами, що описують ці події, є проповіді Святійшого Патріарха Фотія і його Окружне послання, датоване 867 роком. У цьому Посланні до східних єпископів святитель повідомляв, що руси «????????? ????????? ? ????????? поу?????, ?? мали ??????, ?? ????? ? ???????????? ???????????? ????... ? ????????? ??????????? ? ??? ??????? ? ??????? ????, ?? ???????? ???????? ? ??????? ? ??????? ????????? ???????? ? ??????? ??????????? ? ?????????». Про той же факт водохрещення і прийняття єпископа русами говорить і хронограф Кедрина, а також текст Олегового договору з греками 911р.

Принесене з Візантії первісне християнство не зникло і після того, коли в Київ прийшов з Новгорода князь Олег.

Видатну роль у справі освіти Русі світлом Благовіщення зіграли і ряд наступних найважливіших обставин.

Як відомо, у 864 році приймає благодать водохрещення Болгарія, з якою Давньоруська держава починає підтримувати самі тісні відносини з