Перші буддистські проповідники з'яви-лися на території Північного В'єтнаму, що входила в той час до китайської імперії Хань (II ст.). На початку III ст. виходець з Согду (Середня Азія) Кхіунг Тангхой (200-247 pp.) перекладав сутри з санскриту на веньянь. Багато проповідників прибувало до Зяоти (назва Північного В'єтнаму в I-V ст.) з півночі, що зумовило домінуючий вплив доктрин махаяни. Виникнення буддистських шкіл почалося з кінця VI сто-ліття. Всі перші школи сповідували вчення Тхієн — в'єтнамський різновид буддизму. До XII ст. буддизм був офіційною релігією імперії Чан. У другій половині XIV ст. серед представників в'єтнамської правлячої еліти посилився вплив неоконфуціанських доктрин. У зв'язку з цим, а також із занепа-дом династії Чан становище сангхи погіршилось. З другої половини XIX ст. після захоплення В'єтнаму французькими колонізаторами діяльність буддистських ор-ганізацій була обмежена, багато релігійних шкіл занепали та закрилися. На початку XX ст., а особливо в 30-х роках, відбулось помітне відродження буддизму, розширен-ня сфери діяльності сангхи в царині освіти й культури.

Перші свідчення про появу буддизму на Малаккському півострові відносяться до II століття. Однак свого розквіту тут він досяг у VIII столітті. На території Західної Індонезії буд-дизм поширювався впродовж V-VIII століть. У IX ст. він був домінуючою релігією на Центральній Яві. Буддистські держави склалися на той час на Яві та Суматрі, а потім ця релігія проникла на інші острови — Балі, Калімантан.

Після проникнення в країну торговців і завойовників з мусульманських країн Південної та Південно-Західної Азії буддистське віровчення було впродовж XIV-XVI ст. поступово витіснене ісламом.

Слід також зауважити, що на території Індії буддизм махаяни після розколу досяг розквіту за царя Харші (606-648 pp.). Але після вторгнення в Індію в 712 році мусуль-ман буддизм почав занепадати. В X ст. він зберігся пере-важно в Кашмірі, Біхарі та Бенгалії, а в XIII ст. під натис-ком індуїзму він фактично перестав існувати.

ІІІ. Ламаїзм

У V ст. з'являється особливий напрям у махаянистському буддизмі — ваджраяна («алмазна колісниця»; ваджа-парвата, ваджирія), що ввібрав багато елементів релігійної практики індуїстського тантризму (езотеричний ритуал, йогічна практика тошо). Часто цей напрям називають тантричним буддизмом. Ваджраяна отримала в Центральній Азії та на Тибеті іншу назву — ламаїзм.

Через Непал з Індії в VII ст. буддизм поширився в Тибеті, запозичивши багато елементів старої шаманської релігії бон. Вважається, що перше його проникнення в формі синтезу махаяни та ваджраяни відбуло-ся в епоху правління Лхатхотхори (II ст.). З часів царювання Сронцзан Гамбо (629-649 pp.) він став державною релігією. Сронцзан Гамбо, обидві го-ловні дружини якого — непаль-ська і китайська принцеси — принесли з собою, згідно з переказами, тексти і священні реліквії буддизму, став, подібно до Ашоки в давній Індії, вели-ким заступником буддизму. За це він і обидві принцеси були обожнені й стали об'єктами загального вшанування. Рання смерть царя загальму-вала процес буддизації Тибету, чому та-кож перешкоджали й жреці релігії бон. До занепаду буддизм прийшов після заги-белі царя Ралпачани (815-838 pp.).

Через століття після смерті Сронцзан Гамбо один з його нащадків знову висту-пив захисником занепалого на той час буд-дизму. Апелюючи до авторитету знавців буддизму в Індії, він запросив до Тибету вихідця з північно-західної пригімалайської Індії (Кафіристану) відомого знавця буддистського тантризму Падму Самбхаву.

Падма Самбхава реформував тибет-ський буддизм, який занепав, надавши йо-му помітного відтінку тантризму: магія, за-клинання та деякі інші методи вийшли на перший план. Однак це не допомогло закріпленню буддизму, який незабаром за-знав тяжких гонінь. Тільки в середині XI ст. черговий виходець з Індії Атіша зно-ву відродив у Тибеті буддизм, здійснивши ряд реформ, спрямованих на зміцнення традицій класичного буддизму, зокрема монастирської дисципліни. Його зусиллями було створено кілька великих монастирів, що стали центрами поширення буддизму в Тибеті.

Реформами Атіши були незадоволені послідовники Падми Самбхави, які, як і раніше, спирались на магію та інші методи тантризму. Згуртувавшись навколо впли-вового монастиря Саск’я (Сачжа), вони ви-ступили проти нововведень, заклавши тим самим основи боротьби червоношапкарів (сак'я; одяг червоного кольору носили прибічники Падми Самбхави) і жовтошапкарів (гелукпа; символ класичного буддизму Атіши). У період монгольського волода-рювання і особливо за Хубілая в фаворі були червоношапкарі, а настоятелі монас-тиря Саск'я, які скасували безшлюбність для лам (від тиб. «лама» — «вищий»), закріпили за собою спадкове право на ду-ховне (а практично й політичне) керівниц-тво Тибетом. З падінням династії Юань у Китаї імператори династії Мін ліквідували ці привілеї, що посилило внутрішню супе-речку серед тибетських буддистів. Оста-точне утвердження буддизму та завершен-ня процесу формування його тибетського різновиду — ламаїзму — були зв'язані з ім'ям і реформами Цзонхави.

Виходець із Східного Тибету — Цзонхава (1357-1419 pp.) отримав хорошу буддистську освіту і ще в молоді роки досяг ви-щих духовних звань, ставши надзвичайно популярним. Реформи Цзонхави коротко зводились до наступного. По-перше, він, подібно до Атіши, виступив за відновлення норм класичного буддизму. Відмінивши всілякі послаблення для ченців, Цзонхава ввів сувору безшлюбність і чернечу дис-ципліну. По-друге, він значно обмежив практику магічних обрядів, виступив проти багатьох речей, які були привнесені Падмою Самбхавою і стали звичними для червоношапкарів.

У результаті цих перших і вельми рішу-чих нововведень значно зріс авторитет буддистського ченця, лами, якого Цзонха-ва в своїх творах не лише протиставляв ми-рянам, але й оголошував найважливішою і обов'язковою умовою спасіння кожного.

Цзонхава сам призначив двох своїх учнів на дві вищі ламські посади. Вважа-лось, що після смерті (за 9