Михайлівський монастир повсякчасно був переповнений віруючими. Після Києво-Печерської лаври це було друге місце у Києві за паломництвом. Мощі святої великомучениці Варвари приваблювали багатьох бомольців не тільки з України, але й з Росії і близьких країн. В Золотоверхому монастирі був особливий устав, згідно з яким жила братія (Устав благочинного жи-тия...). Богослужіння в Михайлівському соборі були величними. Цікаво описує їх К. Шероцький в своїй книзі "Киев. Путеводитель". Акафісти читали біля мощей Варвари по вівторках. Слід було побувати тоді в храмі, щоб послухати стародавні місцеві піснеспіви, які виконувались монастирською братією дещо крикливо з перевагою унісонів, але здатні були викликати релігійні переживання, а під час вечірні послухати спів "Блажен муж" і прокимнів [11]. Заступництво "невісти Христової", святої великомучениці Варвари, монастир відчував повсякчасно. У 1711 і 1770 роках в Києві спалахнули епідемії чуми, а в 1830,1837,1848,1854,1855 і 1866 - епідемії холери, але монастир від цього не постраждав, завдяки молитовному заступництву святої великомучениці Варвари, яка своїми молитвами перед Престолом Всевишнього оберігала обитель від всіляких підступів лукавого [12]. В пам'ять про таке благодіяння було встановлено раз на рік урочисто обносити мощі святої Варвари навколо собору в день її свята 4 (17) грудня. В монастирі було влаштовано і криницю, з якої прочани набирали воду, називаючи її "водою святої Варвари". Початок XX століття для монастиря був трагічним. У 20-х роках монастир перестав функціонувати. 1922 року всі житлові приміщення монастиря було віддано під гуртожиток київських студентів, а в колишній трапезній влаштували студентську їдальню. У 30-ті роки над Михайлівським Золотоверхим поглумилися так само жорстоко, як і над сотнями інших храмів. Не врятували його ані давня історія, ані досконала художня цінність. Для урядового центру соціалістичної столиці, якою мав стати Київ, обрали Михайлівську гору. Храм, звичайно, заважав. Перед його зруйнуванням вчені-мистецтвознавці встигли дослідити собор, зняти найбільш цінні мозаїки і фрески. На захист Золотоверхого монастиря, за збереження його від руйнування, виступили Федір Ернст, Іполит Моргілевський та Микола Макаренко. Пізніше вони були знищені, як і сам собор. У 1930 році під редакцією вже згадуваного мистецтвознавця Федора Ернста було вміщено в академічному "Провіднику" по Києву останній опис монастиря. На той час давні споруди ще зберігалися, але в добре проілюстрованому виданні немає жодної світлини Михайлівського монастиря. В соборі ще залишалися деякі церковні цінності, ризи, ікони, які не встигли вилучити конфіскатори. На хорах знаходилася безцінна бібліотека. Згодом вона ввійде до складу Всенародної бібліотеки України при ВУАН, як окремий відділ13. Грабувати Михайлівський Золотоверхий монастир, вилучати з нього церковні цінності розпочали дещо раніше. Вже з початку 20-х років XX століття совєтська преса твердила, що це був дуже багатий монастир, і, зрозуміло, що все його багатство було конфісковане, викрадене безбожною совєтською владою. Професор Василь Верига повідомляє, що "...перший раз реквізиційна комісія відвідала Золотоверхий Михайлівський манастир, мабуть, 14 квітня 1922 р., коли виявлено брак частини його цінностей високої вартости, бо Михайлівський манастир був одним із найбагатших у Києві" [14].
З тогочасних періодичних видань маємо інформацію про те, що була і друга комісія до Золотоверхого монастиря, коли почали шукати заховані цінності. Після докладного обшуку, повідомляла газета "Правда", було викрито такі предмети - срібний балдахін вагою понад