в ідеальний об'єкт, що виявилося передумовою формування математики як науки. Щоб стати об'єктом теоретичної свідомості, число спочатку повинне було сакралізуватися, перетворитися в об'єкт шанування. У Середні віки в рамках схоластики розвивалися логічні знання. Не тільки математика, логіка, але й астрономія, медицина та ін. як особливі галузі духовного виробництва виникали й функціонували в системах релігійного світогляду. Наука, яка формувалася на той час, створюючи понятійні системи, утворює і свій теоретичний світ, що відрізняється від того, який з'являється перед повсякденною свідомістю. Одночасно вона виробляє й набір таких особливих вимог, які покликані відокремити її від інших форм духовної діяльності.
Знання й віра.
Віра - (лат. Veritas - істина, verus - істинний)
духовна здатність людської душі безпосередньо знати таємні шари буття, містично перебувати в осередку пізнаваного предмета й інтуїтивно осягати сутності.
здатність людини визнавати адекватність своїх почуттєвих образів сприйманим речам і явищам.
оцінювання висловлень і інших форм опосередкованого знання як істинних без достатніх логічних і фактичних обґрунтувань.
Приведемо більш просте визначення:
Віра - глибоке, щире переконання в справедливості якогось положення або концепції.
Сьогодні перше, що спадає на думку при згадуванні терміна «віра» - це релігія.
Релігія - (панцира. Religio - відновлення або відтворення ліги, зв'язку) прагнення людини й суспільства до безпосереднього зв'язку з абсолютом (Богом, богами, безумовним осередком усього існуючого, субстанцією, головною святинею).[13 с. 20]
Ми будемо розглядати співвідношення віри й знання в контексті цих двох далеких і в той же час дуже близьких понять.
Релігія – складне ідеологічне явище. Її відношення до знання і до науки неоднозначне: від повного визнання і ототожнення її з релігією – до повного протиставлення і взаємного заперечення. Однак при будь-якому відношенні до науки і знання релігія намагається надати своєму вченню виключну і першочергову позицію, і вже з цієї позиції всі інші знання оцінюються як другорядні, несуттєві, а іноді і взагалі непотрібні. [ 3 с. 118]
Існує думка, що віра, насамперед релігійна віра, не має нічого спільного зі знанням, оскільки віра й знання відносяться до доповнюючих один одного, але не порівняних сторін дійсності.
Співвідношення знання й віри багато в чому неясно. Очевидно тільки, що вони істотно переплетені, нерідко взаємно підтримують один одного й поділ їх і віднесення до різних, несопоставимих одна з одною сторін дійсності може бути тільки тимчасовим і умовним.
Якщо міркувати чисто формально, то наука й релігія, будучи формами суспільної свідомості, ставлять об'єктом свого розгляду ідеї про природу, суспільство, людину й уже тільки із цієї причини неприйнятний той факт, що їх розділяють «китайською» стіною. Але це, однак, не самий вагомий аргумент. Більш важливо, що протягом всієї історії культури людства наука й релігія відігравали визначальну роль у духовному житті, часом, ведучи непримиренну боротьбу між собою, а часом, навіть співпрацюючи.[ 30 с. 8 – 15]
Насамперед, варто ввести розходження між двома типами віри: релігійної й звичайної, заснованої на узагальненому практичному досвіді людей.
Зупинимося на співвідношенні релігійної віри й знання. У рамках релігійної філософії це питання одержало особливу актуальність. Релігійна філософія, власно, і виникла у зв'язку з потребою прояснення й розуміння догматів віри. На перший погляд здається парадоксальною сама необхідність особливого зусилля розуму по освоєнню так званих істин віри, тому що «вірити» - у релігійному значенні цього слова – значить приймати ці істини всією душею, серцем, поза всяким сумнівом, якого б то не було скепсису. Інакше кажучи, там, де є віра, не потрібні докази, а там, де вимагають таких доказів, з'являється сумнів - немає вже віри. Не випадково в Біблії зустрічаються висловлення про те, що знання не збільшує віру, що надмірне прагнення до знання пов’язано з єрессю й скепсисом.
Тим самим, проблема взаємин знання й віри має давню історію. Вона активно обговорювалася в середньовічній схоластичній філософії. Так, уже Тертулліан відкрито виступав проти розуму, проголошував парадоксальну тезу: «Вірую, тому що абсурдно».[22 с.61]
Августин Блаженний стверджував, що завдання богослов'я - пізнати у світлі розуму те, що вже прийнято вірою. Ансельм Кентерберійський замінив вислів Тертулліана своєю компромісною формулою: «Вірю й розумію». Тома Аквінський говорив про гармонію між вірою й знанням при пріоритеті віри.
Френсіс Бекон, висунувши гасло «Знання - сила», вказував, що істину треба шукати в даних досвіду й спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX в. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі й що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри й знання, розуму, тому що всі знання відбулися від Бога. Наприклад, папа Пій XII неодноразово виступав із заявами про те, що «церква - друг науки», відзначаючи, однак, що церкві доводиться втручатися в науку, щоб застерегти її від помилок проти віри.
Проблема співвідношення віри й знання, богослов'я й науки займає важливе місце в одному із впливових напрямків сучасної філософії - неотомізмі, представники якого прагнули в єдиному синтезі об'єднати віру й розум. Основне завдання філософії вбачається в раціональному розкритті й виправданні істин теології. При цьому вона повинна орієнтуватися на власні критерії раціональності й направлятися в остаточному підсумку «світлом віри».[27 с.25]
Французький учений, філософ і теолог Тейяр де Шарден намагався створити «наукову феноменологію», що синтезувала б дані науки й релігійний досвід для розкриття змісту еволюції Всесвіту, призведшого до появи людини. Цей процес підпорядкований, з його погляду, своєму регулятору й