Крім того, за свідченням А. Хайярда, і теологічно ця концепція досить сумнівна, тому що вона абсолютно не підкріплюється Писанням. До речі, те ж саме, на його думку, можна сказати й про четвертий і п'ятий варіанти інтерпретацій "днів" творіння - у Біблії немає ніякої інформації, що підтверджує справедливість цих трактувань.[ 19 с.42]

Іван Франко в своїй книзі "Створення світу", приводить положення, виходячи з яких, як він вважає, можна побачити, що дні утвору повинні визначати більше довгий проміжок часу, чим наша доба:

Крім того, посилаючись на дані сучасної астрономії, і, зокрема, на те, що багато зірок віддалені від нас на мільйони світлових років, і світло від них, що ми бачимо, почало свою "подорож" мільйони років тому. Тому слід погодитись, що "зоряне небо, дійсно, повинне бути дуже старим".

Тепер варто розглянути наукову картину світу. В сучасній науці існує дуже багато різноманітніших теорій походження всесвіту, але найбільш популярною є теорія вселенського вибуху.

Приблизно 15 млрд. років відокремлює нашу епоху від початку процесу розширення Вселеної, коли весь спостережуваний нами Всесвіт був стислий у "точку", у мільярди раз меншу шпилькової голівки. Якщо вірити математичним розрахункам, то на початку розширення радіус Всесвіту і зовсім дорівнював нулю, а його щільність дорівнювала нескінченності. Цей початковий стан називається сингулярністю - крапковий об'єм з нескінченною щільністю. Відомі закони фізики в сингулярності не працюють. Більше того, немає впевненості, що наука коли-небудь пізнає й пояснить такі стани. Тому якщо сингулярність і є початковим найпростішим станом нашого Всесвіту, що розширюється, то наука не має про нього інформацію.

У стані сингулярності кривизна простору й часу стає нескінченною, самі ці поняття втрачають зміст. Іде не просто замикання просторово-часового континуума, як це виходить із загальної теорії відносності, а його повне руйнування. Щоправда, поняття й висновки загальної теорії відносності застосовні лише до певних меж - масштабу порядку 10-33 см. Далі йде область, у якій діють зовсім інші закони. Але якщо вважати, що початкова стадія розширення Всесвіту є областю, у якій панують квантові процеси, то вони повинні підкорятися принципу невизначеності Гейзенберга, відповідно до якого речовину неможливо стягти в одну точку. Тоді виходить, що ніякої сингулярності в минулому не було й речовина в початковому стані мала певну щільність і розміри. за деякими підрахунками, якщо вся речовина спостережуваного Всесвіту, що оцінюється приблизно в 1061 г, зжати до щільності 1094 г/см3, воно зайняло б об'єм близько 10-33 см3, що приблизно в 1000 разів більше об'єму ядра атома урану. Його не можна було б розглянути й в електронний мікроскоп. [19 с. 75]

Причини виникнення такого початкового стану (або сингулярності - цю гіпотезу й сьогодні підтримують багато вчених), а також характер перебування матерії в цьому стані вважаються неясними й такими, що виходять за рамки компетенції будь-якої сучасної фізичної теорії. Невідомо також, що було до моменту вибуху. Довгий час нічого не можна було сказати й про причини Великого вибуху, і про перехід до розширення Всесвіту, але сьогодні з'явилися деякі гіпотези, що намагаються пояснити ці процеси.

Отож, очевидно, що вихідний стан перед «початком» не є "точкою" в математичному змісті, воно має властивості, що виходять за рамки наукових уявлень сьогодення. Не викликає сумніву, що вихідний стан був нестійким, і породив вибух - стрибкоподібний перехід до Всесвіту, що розширюється. Це, мабуть, був найпростіший стан із всіх, що реалізувалися пізніше аж до наших днів. У ньому було порушено все, що нам звично: форми матерії, закони, що управляють їхньою поведінкою, просторово-часовий континуум. Такий стан можна назвати хаосом, з якого в наступному розвитку системи крок за кроком формувався порядок.

Хаос виявився нестійким, це послужило вихідним поштовхом для наступного розвитку Всесвіту.

Ще Демокріт стверджував, що світ складається з атомів і порожнечі - абсолютно однорідного простору, що розділяє атоми й тіла, у які вони з'єднуються. Сучасна наука на новому рівні інтерпретує атомізм, і вносить зовсім інший зміст у поняття середовища, що розділяє частки. Це середовище аж ніяк не є абсолютною порожнечею, воно цілком матеріально й має досить своєрідні властивості, поки ще мало вивченими. За традицією, це середовище, невіддільна від речовини, продовжує називатися порожнечею, вакуумом.

Вакуум - це простір, у якому відсутні реальні частки й виконується умова мінімуму щільності енергії в даному об'ємі. Здавалося б, якщо немає реальних часток, то простір порожній, у ньому не може міститися енергія, навіть мінімальна. Але за останніми даними, «порожній» вакуум виявляється заповненим віртуальними частками. Він не безжиттєвий і безликий, а сповнений енергії. А те, що ми називаємо частками, - усього лише рідкі збурювання, подібні «пухирцям» на поверхні цілого моря активності.

Сучасні теорії припускають, що енергія вакууму проявляється аж ніяк не однозначно. Вакуум може бути збудженим і перебувати в одному з багатьох станів із різною енергією, подібно тому, як атом може збуджуватися, переходячи на рівні з більш високою