ПЛАН

1. Іудео-християнські ідеї в ісламі

2. Нагорна проповідь Ісуса Христа: її зміст і тлумачення

3. Життевий шлях і особистість Мартена Лютера

4. Ватикан – центр католіцизму і його вплив на світову політику

1. Іудео-християнські ідеї в ісламі

Іслам вимагає віри в єдиного Бога - Аллаха; теза „Немае Бога, крім Аллаха, і Мухаммед - посланець Його” - це віросповідна формула ісламу. Монотеїзм в ісламі виражений яскравіше, ніж в інших релігіях, хоча і тут він відносний, оскільки припускає існування інших надприродних істот - ангелів і демонів, а також пророків, яких шанують як божеств. Коран не визнає християнського вчення про триєдиність Бога; Аллах неподільний та єдиний. Внаслідок цього сучасні мусуль-манські богослови твердять, що іслам - найдосконаліша з релігій.

Бог розглядається у Корані як безособова істота (під впливом гностичних учень), він вічний, перший і остан-ній. Тлумачення Аллаха як безособового Бога сьогодні набуває дедалі більше прихильників серед богословів, які намагаються надати ісламові вигляду релігійно-філософського вчення. Вони говорять про Бога як про всюдисущого, невидимого і непізнаваного духа, який перебуває „повсюди і ніде”.

Іслам запозичив від монотеїстичних релігій ідею посе-редництва між Богом і людьми, відкинувши християнсь-кий догмат Боговтілення. У дусі несторіанства іслам від-мовляється визнавати Мухаммеда рівним Богові. З погляду му-сульманського богослов'я, Мухаммед - людина, обрана Богом, а тому здатна бачити і чути те, чого не можуть інші, розмовляти з Богом і ангелами. Однак індонезійські мусульмани визнають Му-хаммеда Богом. Отже, Мухаммеда наділяють надприродними рисами. Він передає людям одкровення Боже - Коран, який нібито не створений, але існує вічно. Догмат про вічність і несотворимість Корану повинен був надати священного характеру мораль-ним і правовим нормам класового суспільства, сприяти зміцненню його устоїв.

З монотеїзмом взаємопов'язана важлива в ісламі ідея абсолютної покірності Богові, слухняності та смирення. Покірність всеосяжна: людина мусить підкорятися Богові, прави-телям, усталеному порядку речей, діти - батькам, жінки - чоло-вікам. Неважко зрозуміти соціальний зміст вимоги покірності наявним порядкам. Іслам санкціонував майнову нерівність, прого-лосивши від імені Бога: „Ми... підносимо одних над іншими в ступенях, так що одні... мають інших за підвладних собі невольників” (Коран, 43:31). Протягом століть панівні верхівки за допомогою ісламу вкорінювали в свідомість основної частини на-селення ідею покірності, домагаючись жорсткої дисципліни, слух-няності кожного мусульманина.

Дехто з ісламських богословів нині доводить, що покірність, богобоязливість визначають нормальні стосунки людей у сус-пільстві. В ісламі ідея рівності перед Богом набуває дещо іншого характеру, ніж у християнстві (рівність у гріховності) чи буддизмі (рівність у стражданні).

Іслам проголошує рівність людей перед Богом у по-кірності і послуху. Вимога безумовної покори відбилася в ісламському вченні про всемогутність божественної волі, про прире-чення. У релігієзнавчій літературі зазначається, що основу мусуль-манства становить фаталізм. Вчення про співвідношення бо-жественної і людської волі у Корані викладене суперечливо.

І прихильники ідеї абсолютного приречення, і прихильники абсолютної свободи людської волі знаходять у Корані підтвердження своїм поглядам. Суперечливість Корану в цьому питанні пов'язана з тим, що в ранній (мекканський) період Мухаммед та його по-слідовники, виступаючи проти аристократії, проповідували свободу волі. Коли ж іслам став офіційною ідеологією, ідея приречення вийшла на перший план: вона повинна була освятити класові відносини, а також загарбницькі війни. Віра в приречення мала навіяти основній частині населення думку про неможливість по-сягань на тодішні соціальні порядки.

Космогонія, антропологія й есхатологія ісламу викладені в Корані відповідно до іудео-християнських уявлень з незначними відхиленнями. Світ, за Кораном, створений Богом з нічого за шість днів. Перші люди, Адам і Єва, створені з матерії (глини, води, праху, краплини крові). При цьому Аллах нібито надав їм свого образу і вдихнув свій дух. Іслам прийняв і вчення про двоїсту природу людини (тілесну і духовну), про смерть тіла і безсмертя душі, яка залежно від учиненого людиною на землі відправиться в рай або пекло. Людині приписують вади: вона слабка, суєтна, нерозумна, на відміну від могутнього, мудрого Аллаха. Неважко побачити тут суперечність між уявленням про людину як образ Божий і тими вадами, які їй приписують.

Головне місце в ісламі посідає есхатологія. Мусульманська теологія розробила вчення про прийдешню долю світу: на землю прийде страшний велетень, якого вб'є Іса (Ісус). Через певний час настане страшний суд: Аллах присудить людей до пекла чи раю, що нагадує християнські пекло та рай. Дехто з представників мусульманського духовенства тлумачать рай і пекло як моральні насоло

2. Нагорна проповідь Ісуса Христа: її зміст і тлумачення

Після відбору апостолів Ісус звернувся до присутніх з проповіддю. У Євангелії від Матвія мовиться, що проповідь прозвучала на горі, в Євангелії від Луки - що Ісус говорив „на рівному місці” біля гори (6:17-49). Євангелісти висловлюють проповідь як кодекс християнства, закони царства божого по Новому заповіту.

Ісус проголошує свої закони в рамках восьми заповідей блаженства. Він учить, що заповіді Старого завіту виконані, прийшов час царства небесного, де немає страждань і убогості, де панують мир, радість і блаженство. Він обіцяє небесне царство „убогим духом”, блаженні і ті, кого Ісус називає тими, що плачуть, бо вони тішитимуться, а їх плач перетвориться на сміх. Блаженні покірливі, бо вони успадковують землю і правитимуть в світі, як було обіцяно в Старому завіті. Для вступу до царства небесного необхідно бути справедливим, милостивим, чистим серцем і миротворцем. І, нарешті, Ісус проголошує блаженство тих, хто був женений за правду, як пророки.

З восьми заповідей блаженства