Саме тому Євангеліє від Луки називають „благовістю бідняків”, на відміну від Євангелія від Матвія, в якому підкреслюється блаженство не бідних, а „жебраків духом”.

Далі Ісус висловлює своє відношення до Старого завіту. Він не ставить перед собою задачу „порушити” закони Моїсєєви і навчання пророків, ні, він прагне доповнити їх і зробити універсальними: „Доки не прийде небо і земля, жодна йота або жодна межа не прийде із закону, поки не виконається все”. Так, шоста заповідь забороняє вбивство. Але Ісус вважає, що покарання заслуговує і той, хто марно гнівається на свого ближнього і зводить, на нього наклеп. У сьомій заповіді мовиться про перелюбство. Ісус помічає, що кожен, хто з жаданням дивиться на жінку, „вже перелюбствував з нею в серці своєму”. І якщо в Старому завіті мовилося про виконання клятви, даної перед богом, то Ісус відкидає клятву взагалі. Таким чином, він вимагає дотримання духу Закону, а не його букви.

Замість принципу мести „око за око і зуб за зуб” в Нагірній проповіді проголошується принцип примирення: „Хто ударить тебе в праву щоку твою, оберни до нього і іншу”. Заповідь любові до ближнього Христос поширює на ворогів: „Любіть ворогів ваших... і молитеся за тих, що кривдять вас”. Він закликає до роздачі милостині, причому таємно: „...хай ліва рука твоя не знає, що робить права”. Пости потрібно дотримувати наодинці, бо бог, що бачить все, віддасть по заслугах. У Нагірній проповіді мовиться: „Не судіть, так не судимі будете”, оскільки у кожного є свої недоліки і гріхи. Ісус попереджає: людина повинна поступати з ближнім так, як він хотів би, щоб поступали з ним. Чекаючі царства небесного не повинні копити скарбу на землі, де вони „винищуються міллю і іржею” або крадуться злодіями. Не потрібно піклуватися про їжу і одяг, батько небесний годує птахів і вирощує польові лілії, він не забуде про людину: „Не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтрашній сам піклуватиметься про своє: досить для кожного дня своєї турботи”(Мф. 6:34).

У Нагірній проповіді мовиться і про молитву. Молитися слід наодинці, зачинивши двері. Зразок молитви „Отче наш” представлений в Євангелії від Матвія і в Євангелії від Луки (тут вона не входить в Нагірну проповідь). Ця молитва починається зверненням до бога і кінчається прославлянням його царства: „Отче наш, сущий на небесах! так святиться ім'я твоє, так прийде царство твоє, так буде воля твоя і на землі, як на небі; хліб наш насущний дай нам на цей день; і пробач нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим; і не введи нас в спокусу, але позбав нас від лукавого”.

Умовою виконання молитви „Отче наш” є прощення чужих гріхів: „...а якщо не прощатимете людям погрішить їх, то і батько ваш не пробачить вам погрішить ваших” (Мф. 6:14). Молитися треба від щирого серця: „Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам... Отже якщо ви, будучи злі, умієте дари благі давати дітям вашим, тим більше батько ваш небесний дасть блага просячим у нього” (Мф. 7:7,11).

У Нагірній проповіді Ісус не тільки проголошує закони, але і стає суддею, покликаним карати або милувати. Виконуючі заповіді Ісуса уподібнюються розумному чоловіку, який побудував свій будинок на камені, а не виконуючі - безрозсудній людині, що побудувала свій будинок на піску.

Євангелісти учать, що закони Старого завіту були дані Мойсеєм, а закони Нового заповіту належать Ісусу. У Євангелії від Матвія підкреслюється право Ісуса наказувати закони, сила його слова, причому як доказ приводяться досконалі їм чудеса (у Старому завіті Мойсею також доводилося доводити, що він - божий обранець). Коли Ісус зійшов з гори, до нього наблизився прокажений. Ісус простягнув руку, торкнувся хворого і сказав: „Хочу, очисться”, - і хворий негайно „очистився” від прокази (Мф. 8:1-4).

3. Життевий шлях і особистість Мартена Лютера

Мартін Лютер (1483-1546) - теолог і громадський діяч епохи Реформації, засновник німецького протестантизму. З 1501 по 1505 вчився в Ерфуртському університеті, в 1505 одержав ступінь магістра „вільних мистецтв” і мав намір вивчати юриспруденцію. Проте, переживши гостре почуття страху перед гнівом Господнім, постригся в августинський монастир, де виділявся особливо ревним служінням і неабиякими здібностями. Був присвячений в сан священика, в 1512 одержав ступінь доктора богослов’я і став професором біблєїстики в університеті Віттенберга - посада, яку зберіг до кінця життя. Роздуми над шляхами порятунку, цілеспрямоване вивчення Біблії і творів середньовічних німецьких містиків (Екхарта, Таулера) привели його до розриву з католицькою доктриною виправдання за допомогою „добрих справ” і до твердження „особистої віри” як єдиного і достатнього засобу отримання божественної благодаті. У 1517, протестуючи проти продажу індульгенцій в Німеччині, обнародував 95 тез, в яких викривав корисливу торгівлю „небесними скарбами” як порушення навчання Писання. Ці тези об'єднали різні стани в боротьбі за релігійну і національну незалежність Німеччини від папської влади. Обвинувачений Римом в єресі, Лютер відмовився з'явитися перед церковним судом, а в 1520 публічно спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Незабаром Лютер стає центральною фігурою антицерковної опозиції, розробляє все більш радикальні доводи проти офіційного католицького навчання (визнання абсолютного авторитету Біблії, єдинорятуючої