Іудео-християнські ідеї в ісламі - „особистої віри”, доктрина загального священного, відміна церковного культу і т....

Реферат - Іудео-християнські ідеї в ісламі

„особистої віри”, доктрина загального священного, відміна церковного культу і т. п.), які склали фундамент протестантизму. Розвиваючи євангельське положення про божественну справедливість (Рим. 1:17), Лютер інтерпретує її не як властивість, що виражається в покаранні або подяці, але як активність, яка робить людину праведною („оправдовує” його). Така справедливість подібна божественній милості: вона не залежить від гідності людини, але дається по суверенній вільній волі творця і сповіщається Святим Духом. При цьому Бог насильницько не впливає на людську волю; як абсолютний пан над нею, він здатний направляти її до своєї мети. В результаті людина діє добровільно (тобто так, як він хоче) навіть у тому, що торкається його порятунку. Звідси відома концепція „свободи християнина”: „виправдана” людина духовно вільна, оскільки його доля вже визначена Богом, що вирвав його із земних обумовленостей, але в земному житті він „слуга всім” і повинен підкорятися всім її законам, що конкретизуються у вимозі церкви підкорятися світській владі. З цих позицій Лютер виступає як проти вимог (наприклад, кальвіністів) зробити християнську етику засобом регуляції соціальної поведінки, так і проти програм (наприклад, анабаптистів) добитися реальної суспільної рівності. Лютер відкидає специфічне для католицизму виділення особливої, сакральної діяльності (пости, добрі справи, прийняття таїнств, відвідування святих місць і т. п.) як засоби порятунку, тим самим оголошуючи священнодіянням всю повсякденну діяльність, стимульовану бажаннями людини, що усвідомила свою ізбранність. Звідси фундаментальні поняття земного „обов’язку”, „покликання” людини: служіння ближньому, наполегливе прагнення досягти своїх цілей. У цьому ясно виявляється буржуазний характер лютеровськой концепції, що освячує приватнопідприємницьку активність і психологію буржуазного індивідуалізму. Вимагає уточнення звичайно приписуване Лютером вороже відношення до розуму і науки: воно розповсюджується на оцінку їх як засобів богопізнання (цю точку зору розділяв і Кальвін). Людина, підкреслює Лютер, живе в двох сферах: у відношенні до Бога (царство небесне) і у відношенні до природного і соціального середовища (царство земне). Адекватним і достатнім інструментом рішення земних проблем (тобто забезпечення фізичного існування і регуляції життя суспільства) служить розум - величний дар Бога, відрізняючий людину від тварини. Лютер високо оцінює і практичну ефективність науки, оскільки вона частково відновлює панування над природою, втрачене Адамом. Проте, на думку Лютера, людський розум (природний розум) у принципі не здатний проникнути в таємницю божественної милості, яка може бути пізнана лише вірою. Для віри ж ніякої раціональної передумови існувати не може: розум збочений гріхом, егоцентризмом неспокутуючої людини. Релігія такого розуму є не просто недостатньою, але порочною, ведучою до ідолопоклонниці. У теології розум може виступати лише в ролі дресирувальника людської самовпевненості і нікчемності, тобто бути служницею віри. Такий розум (освічений вірою, наново народжений) - це здатність людини впорядкування міркувати над матеріалом, який даний в Писанні. Аналогічно Лютер відноситься до науки: він відкидає її здатність міркувати про духовні речі. Небеса теології, підкреслює він, не є небесами астрономії. З релігійної точки зору світло Місяця - знак божественної турботи, справа ж вчених досліджувати його як віддзеркалення світла Сонця. У міру загострення суперечностей усередині руху реформації, і зокрема активізації його радикального, народного крила, Лютер займає все більш консервативні позиції. Він відкрито вимагає жорстокої розправи над селянами як над розбійниками, проявляє все велику нетерпимість у відношенні до інших реформаторів (наприклад, до У. Цвінглі, А. Карлштадту, З. Франку), відходить від своїх колишніх допущень вільного тлумачення Біблії мирянами, вибудовувавши все більш жорстку догматичну систему, що дала підстави називати його „віттенбергським татом”. Лютер увійшов до історії Німеччини як видатний діяч культури, що своїм перекладом Біблії затвердив загальнонімецьку національну мову, реформатор освіти, музичної культури, прагнучий ввести викладання тих дисциплін, які збагатять корисними знаннями. Основні твори: „До християнського дворянства німецької нації” (1520), „Про свободу християнина” (1520), „Сермон про добрі справи” (1520), „Про світську владу2 (1523), „Dе sегvо агbitrio” (1525).

4. Ватикан – центр католіцизму і його вплив на світову політику

Ще у VII-VIII ст. візантійські імператори проголо-сили своє право очолювати всесвітнє християнство, намагаючись впливати не лише на східних патріархів, але й на Римського Папу та інших західних церковних ієрархів. Як вже зазначалося, після VII Вселенського Собору відносини між двома центрами християнства ще більш загострилися внаслідок дискусії про схождення Святого Духа тільки від Бога-Отця або ж і від Бога-Сина (точка зору західної християнської церкви). Як результат - у 60-і роки IX ст. східною церквою був підданий анафемі (тобто відлученню від церкви) Папа Микола І, а патріарх Фотій, у свою чергу, - західною церквою. З того часу західна церква стала іменувати себе католицькою, тобто всесвітньою (грецьк. katholikos - всесвітній), а східна стала наполягати на своїй ортодоксальності (тобто правильності, православ-ності). Так доктринальні розбіжності разом з комплек-сом соціально-політичних причин призвели в 1054 р. до повного розмежування і розколу християнства на дві церкви.

Зараз до Католицької Церкви належить більше 1 млрд віруючих, серед них близько 400 тис. священиків. Като-лицизм найбільш поширений в Іспанії, Італії, Порту-галії, Франції, Польщі, Литві, США, у Латинській і Цент-ральній Америці. Католицька і Греко-Католицька цер-кви діють і в Україні, здебільшого на її заході.

Відповідно до рішень Вселенських Соборів, визнаних і католиками, і православними навіть у пізньовізантійські часи, передбачалася першість римської кафедри пе-ред іншими (римський примат). У наші часи є п'ять провідних кафедр (Римська, Константинопольська, Олек-сандрійська, Антіохійська, Єрусалимська).

Після розколу 1054 р. в католицькому християнстві складається вчення про верховенство

Сторінки: 1 2 3 4