Папа Римський обирається з'їздом (конклавом) кар-диналів довічно кваліфікованою більшістю (2/3+1 го-лос). Зараз офіційний список Пап представлений близко 260 іме-нами, включаючи нинішнього Папу.

Уряд Ватикану називається Святий Престол. Адмі-ністративний апарат католицької церкви (Римська ку-рія) складається з державного секретаріату, дев'яти конгрегацій, 12 рад, трьох трибуналів і трьох канцелярій. Крім вирішення кадрових церковних питань, контролю за обрядами, ведення монастирських справ, удоскона-лювання системи релігійної освіти і т.д., апарат като-лицької церкви координує діяльність низки політичних і громадських організацій - партій, профспілок, об'єд-нань молоді, жінок тощо.

За рішенням II Ватиканського собору при Папі ство-рений церковний синод із правом дорадчого голосу, у котрий входять вищі ієрархи католицької церкви, пред-ставники національних єпископських конференцій, чернечих орденів тощо. Цей орган розглядає найваж-ливіші питання розвитку католицької церкви.

Організаційна структура Католицької Церкви засно-вана на чітко ієрархічному принципі. Церковна ієрархія має чотири основні ступеня: дияконат, пресвітеріат (священики), єпископат, примат (сам Папа). Первин-ною структурною одиницею є прихід, на чолі якого стоїть настоятель, що має одного або двох помічників - вікаріїв. На відміну від мирян, священнослужитель пови-нен цілком присвятити себе служінню церкві. Тому ка-толицькому духівництву всіх рангів заборонено одружува-тися. У проведенні богослужінь, у благодійних і місіо-нерських справах священикам допомагають д'якони. Співтовариства католиків у межах окремої держави або адміністративної одиниці утворюють діоцези або єпархії на чолі з єпископами. Найбільш значні єпархії мають ранг архідіоцезів, очолюваних архієпископами. Менш значні церковні організації можуть не мати статусу діоцеза і називаються апостольськими адміністратурами.

Кілька єпархій складають митрополію на чолі з єпис-копом центрального діоцеза - митрополитом. Окремі церкви певної країни разом називаються Помісною Церквою. У більшості держав католицькі єпископи утворю-ють єпископську конференцію, що має досить широкі по-вноваження при вирішенні поточних проблем Помісної Церкви.

У цілому національні церкви є складовими єдиної централізованої Всесвітньої Церкви, первосвящеником якої й виступає Папа Римський. Саме він скликає собо-ри і головує на них, призначає вищих церковних ієрархів - кардиналів і єпископів.

Католицтво успішно „вписалося” в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці „Про нові речі”, яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX - на початку XX ст. Вона за-суджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво щодо осіб най-маної праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неаби-яку роль відіграла підтримка католицькою церквою прин-ципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтри-мав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів, що розгор-нулися в останній чверті XX ст., пов'язані з ім'ям Папи Іоанна Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий - соціальних питань; третій - зовнішньої політики.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею „малої Європи” змінює прагнення до розширення „об'єднаної Європи”. З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спільні християнські ко-рені європейських націй. Для пропаганди концепції „неоєвропеїзму” використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, - комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона - єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розви-ватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Використана література:

В.Д.Титов, С.В.Качурова, О.В.Барабаш, Релігієзнавство, „Право”, -Х:, 2004;

М.М.Закович, Релігієзнавство, „Вища школа”, -К:, 2000;

В.І.Лубенко, В.І.Терешна, Релігієзнавство, „Академія”, -К:, 2000;

Г.Гече, Библейские истории, „Политизнат”, -М:, 1990;

И.Т.Фролов, Философский словарь, „Республика”, -М:, 2001;

Людина і світ, „Папські представники в історії і сьогоденні міждержавних відносин”, 2000, № 4, с.33;

Эхо планеты, „Путь между Богом и людьми”, 2002, № 18 (апр.), с.25.