Реферат

з предмету:

«Релігієзнавство»

на тему:

«Обрядовість православ’я»

Будь-який народ (нація, етнос) існує до того часу, поки його представники зберігають відповідну самосвідомість, тобто ідентифікують себе як частину і продукт певної культури, матеріальної і духовної. Отже і розібратись в чому ж основа, особливість, самобутність певної нації, можна лише з`ясувавши сутнісь культури, яка цією нацією породжена і розвинена протягом століть.

На сьогодні ця проблема є досить актуальною, тому що, з одного боку, існує багатовікова історія української нації і її культури в рамках державницьких утворень інших народів (Російської і Австро-Угорської імперії, Речі Посполитої і Московії), а з іншого боку, існування української спільноти в новітні часи характерезується переходом від цих привнесених, а тому - неповних, певним чином редуційованих, державницьких утворень до власної розвинутої держави. Від того, наскільки успішно поєднаються у певну цілісність нові державні форми та існуючі не одне покоління культурні надбання, буде залежати доля українства у XXI столітті.

Метою даної доповіді є з`ясування сутності і динаміки розвитку тієї культурної компоненти, яка була привнесена у культуру Київської Русі у X ст. і, переживши деякі, на нашу думку, суттєві модифікації, визничала долю і менталітет української нації протягом століть, не зникаючи і не зважаючи на будь-які історичні повороти.

Мова йде про українське православ`я.

Православ`я офіційно починає своє існування на території України-Руси з 988р., коли князь київськиї Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ`я, що вже на той час було розвинутою організованою системою доволі абстрактного світобачення, ідеології і віровчення; обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної структури церковної ієрархії, не могло бути сприйняте позитивно простим народом. Його свідомість не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, а разом з побутом, була просякнута язичницькими обрядами і віруваннями. Ці вірування, можливо, були ще не досить чіткими і великою мірою архаїчними, але зрозумілими, звичними і такими, що йшли від самого природного духу людей.

Виникло протистояння: з одного боку - простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва - віри батьків, а з іншого боку - еліта суспільства - князь і дружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами.

Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ`я як розвинутіша форма релігії, ще й підтримана примусом держави, зрештою, перемогло. Вже на початку татаро-монгольського нашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об`єднували зусилля у боротьбі з "поганими".

Але чи зникло язичництво остаточно?

Відповідь на це питання можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відівчити паству від багатьох поганських звичок (весільні обряди без вінчання, своєрідне святкування Івана Купала) і вірувань (проявляються через одухотворення предметів побуту і навколишньої природи).

Отже, що відбулось?

Простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити, про що вже йшлося вище. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ`я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.

З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань "консервується" і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв`язок поколінь по передачі сакральних знань).

Таким чином, виникає двовір`я, до того ж - формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.

Мораль, притаманна язичницькому суспільству, частково зникає, не сприйнята православ`ям (відходять у минуле русалії, умиканіє нареченої, багатожонство), а частково - адаптується і в основу свою отримує Десять заповідей Моісея і Вісім заповідей блаженства Іісуса Христа.

Старовинні знання і їх використання (відунство) отримують негативну оцінку і викорінюються як відьмацтво. Хоча у козацьку добу козаки-запорожці вважаються характерниками (чаклунами), але їх сприймають як додаткову позитивну силу, що допомогає у боротьбі з ворогами-іновірцями.

Взагалі, саме у період розквіту козацтва православ`я (хоча в ньому прослідковуються тенденції двовір`я) починає відігравати вповні роль провідної ідеології суспільства. Зокрема, це зпричинено втратою українським народом держави, а також утисками з боку представників інших релігій - католиків, мусульман. Найкраще все це ілюструє історична подія, що сталась в кінці 1653 - на початку 1654 рр.: Богдан Хмельницький у пошуках союзника підписує