Складно сказати, що відбувалось у свідомості мас українців, що на декілька століть були роз`єднані між різними державами, але з великою часткою ймовірності можна припустити, що культурні надбання попередніх поколінь, в тому числі і двовір`я, стали назаваді остаточній втраті українцями усвідомлення себе як нації.

Цікавим уявляється те, що початок цілеспрямованого відновлення української самосвідомості (середина XIX ст.) характеризується, в першу чергу, зверненням до язичницьких традицій нашої культури. У творчості Шевченка - це анімалізм, одухотворення навколишньой природи (дівчина-Тополя), ідентифікація образу України з кущем калини (тобто з молодою дівчиною), або з вербою (тобто з багатостраждальною матір`ю). У творах М.Гоголя яскраво розкриваються язичницько-православні образи нечистої сили (чорти, відьми, вій…), а у "Лісовій пісні" Лесі Українки взагалі акумулюються майже всі залишки язичницьких вірувань Полісся. Через записаний фольклор вимальовується новий образ українства язичницького, і, зокрема, через нього народ, інтелігенція та еліта заново ідентифікують себе як єдину націю. Православ`я ж тепер починає виступати у ролі необхідної умови віднесення певної особи до українського етносу. А самобутність його, як виявилось, можна прослідкувати в деяких аспектах лише через збережені язичницькі традиції в рамках двовір`я та пам`яті про власну історію.

Радянська епоха надала негативних характеристик будь-якій релігії, майже відверто заборонила віру в Бога, тому українське двовірне православ`я відходать у тінь. Певною мірою його замінює соціалістична ідеологія.

Протягом існування СРСР українське суспільство умовно розділяється на дві категорії: віруючі та атеїсти. При цьому атеїсти не перестають надавати великого значення у своєму житті різним прикметам і повір`ям (не стають атеїстами у повному значенні цього поняття). А от віруючі, при відсутності належного виховання і умов зовнішнього середовища, все більше орієнтуються на обрядову, культову сторону релігії, не маючи достатніх можливостей заглиблюватись у зміст.

З розпадом СРСР почався новий процес відновлення духовності, що характеризується підняттям значення релігії та віри. Можна спостерегти, що саме язичницькі традиції і вірування (а також двовір`я) на сьогодні найлегше повертаються і актуалізуються у свідомості вже громадян України. Це найяскравіше проявляється у діяльності представників Рун-віри, які закликають повернутися до забутої релігії предків. Але, на нашу думку, такі заклики є необгрунтованими з позицій потенціалу розвитку культури, адже багато століть саме православ`я було провідною релігією і ідеологічною компонентою свідомості українців. Закреслити його - означає перекреслити багатовікову історію української культури, повернутись до часів раннього середньовіччя, що є неможливим і шкідливим, Такий поворот, з великою часткою ймовірності, може призвести до деградації, адже не можливо природним шляхом поєднати реконструйоване штучне язичництво з умовами життя сучасної людини, які визначив науково-технічний прогрес і загальний розвиток цивілізаційної культури.

Ще однією сучасною тенденцією заповнення вакууму, що утворився в ідеології, є поява прихильників релегійних течій, що не були характерними для українського суспільства в минулому. Мова йде про буддизм, іслам, різноманітні католицькі течії і секти. На нашу думку, старовинне українське двовір`я підготувало і для цього процесу непоганий грунт. Свідомість українця століттями звикла узгоджувати в собі язичницькі і християнські уявлення про світ, тож тепер все частіше з`являються люди "нової формації", в свідомості яких співіснують буддистські, язичницькі і християнсько-православні елементи. Щоправда, вони зрідка пов`язані між собою у певні цілісні концепції, але загалом придатні до використання у різних життєвих ситуаціях (особливо при взаємодії з представниками інших культур). Це дозволяє їх носіям, хоч і маючи уривчасте "полікультурне" світобачення, відчувати себе комфортно у мінливих умовах сьогодення. Така організація свідомості, на нашу думку, може породжувати не тільки позитивні явища (зменшення релігійних і культурних бар`єрів між етносами), але й певну ідеологічну безпринципність, складнощі з ідентифікацією себе як частини і носія певної культурної традиції.

Отже, сьогодні ми спостерігаємо формування світобачення нового українського суспільства. Такі основи українського менталітету як відкритість до діалогу, порозуміння і взаємодії з носіями інших культурних традицій, відсутність агресорських тенденцій, вкоріненість і стабільність у власному способі життя, певна консервативність поглядів визначив, зокрема, історичний вплив двовірного православ`я. З іншого боку, реалії сьогодення вимагають певних нехарактерних для українства новацій: формування здатності до жорсткої конкурентної боротьби, механізмів захисту від можливих негативних впливів привнесених елементів інших культур…

На базі якого культурного феномена (об`єкта) повинні формуватись (невипадковим чином і не у шкідливому напрямку) новітні елементи українського менталітету? Чи здатне українське двовірне православ`я забезпечити цей процес?

Можливо, передумовою вирішення цих питань є цілеспрямований розвиток загальної культури мислення людей, яка б розвинула здатності розуміти на новому якісному рівні і узгоджувати абстрактні ідеї, покладані в основу будь-якої релігії і культури. Це могло би стати першим убезпечуючим від негативних впливів чинником подальшого розвитку українського суспільства і культури.