В арабській мові для визначення феномена найбільш часто використовуються такі словосполученні: “аль-баас аль-ісламія” (ісламське відродження), “ас-сахва аль-ісламія” (ісламське пробудження), “іх’я ад-дін” (відродження релігії), “аль-усу мійа аль-ісламія” (ісламський фундаменталізм). На наш погляд, найбільш точний є останній термін, який походить від словосполучення “усуль ад-дін”, яке буквально означає “основи релігії”. Він означає дотримання догматам віри, першопочатковим принципам ісламської політії (умми) та основам легітимності влади (шаріа’ аль-хукм). У дещо схожому розумінні використовується і поняття “ас-салафі’а”, яке означає тих, хто ратує за повернення до витоків ісламу, до норм життя та інститутів “праведних предків” (“ас-саляф”).

Отже, фундаменталізм властивий не лише ісламу. Так, наприклад, становлення іудаїстського фундаменталізму сприяли такі фактори: загострення питання щодо критеріїв долучення до національної спільноти, проблема збереження історичної наступності єврейської общини й визначення самої держави Ізраїль, активізація мирного врегулювання на Близькому Сході. Для сучасних іудейських фундаменталістів догмати про богообраність народу Ізраїлю і про дарування Богом землі Палестини у довічне володіння євреями є, як пише А.Волков, “основами всієї їх ідеологічної й політичної програми” [18, с.24]. Разом з тим сучасний Ізраїль дає яскравий приклад варіативності фундаменталістської свідомості: у країні існує ультранаціоналістична організація “Гуш Емунім” (“Блок Віри”), яка проводить інтенсивну колонізацію земель у прикордонних з Йорданією районах (історична територія Іудеї та Самарії), й антисіоністська організація “Харедим” [3].

На пуритансько-консервативній традиції визнання абсолютної вірності Святого Письма й сприйняття біблейських текстів як історичних фактів, а також на ставленні до американської держави як до “Нового Ізраїлю”, від якої залежить порятунок інших народів, базується протестантський фундаменталізм. Він широко розповсюджений у США, де мільйони його прибічників відстоюють вихідні християнські цінності. Наявні також групи, що сповідують радикальний антисемітизм, наприклад, “християни ідентичності”. Згідно до їх уявлень, світ поділяється на нащадків Адама – білих людей, або “істинних ізраєлітів”, і “дітей сатани” – євреїв та інших нечистих .

Однією з течій у середині протестантського фундаменталізму є концепція Сайруса Схофільда, яка виникла у ХІХ ст. Він випустив особливу Біблію з власними коментарями, які дуже часто ототожнюють із дійсним біблейським текстом. Цю Біблію прочитали десятки мільйонів американців, і вона мала величезний вплив на їхній релігійний світогляд. Центральна ідея Скофільда – уся планета загине під час семирічної війни і врятується лише небагато обраних. Євангеліст Хал Ліндсі у своїй книзі “Покійна велика планета” передрікає війну між російсько-арабським та американсько-ізраїльським блоками, яка завершиться смертю (від ядерного удару) однієї третини всього населення планети і повним знищенням росіян та арабів [129].

Як твердить Ф.Фукіяма, протестантський фундаменталізм руйнує у більш великих масштабах шаблонний аналіз, що застосовується для розгляду рухів релігійного відродження. Аналізуючи соціологічні дослідження наслідків, до яких призвело навернення населення Латинської Америки до протестантизму, він, власне, підтверджує гіпотезу М. Вебера про те, що протестантизм, особливо у своєму пуританському, тобто фундаменталістському варіанті, схильний підтримувати капіталізм і цінності, необхідні для його економічної та політичної модернізації. На думку автора, “ фундаменталізм протестантів на відміну від його побратима на Близькому Сході заохочує деполітизацію своїх прибічників, спрямовуючи їх на вирішення питань благодаті і внутрішнього спасіння”

На відміну від протестантського, католицький фундаменталізм менш радикальний хоча й дуже впливовий. Найважливіші положення католицького консерватизму, спрямовані проти модернізму, лібералізму й соціалізму, були сформульовані на початку ХХ ст. папою Пієм Х. До Другого Ватиканського собору (1962 р.) інтегризм (так найчастіше іменують даний вид фундаменталізму дослідники французької школи) залишався внутрішньоцерковною антимодерністською тенденцією, яка користувалася підтримкою папської курії та єпископату в Італії, Іспанії, особливо в Латинській Америці. Сьогодні він може бути визначений як теополітичний рух, який убачає у літургійний реформах і теологічних пошуках Римської церкви єресь і вважає себе єдиним дійсним виразником віровчення. Серед найбільш впливових інтегрістських організацій можна відзначити “Громаду св. Пія Х”, засновану французьким архієпископом М.Лефевром у 1970 р. Ідеалом католицької держави для даної категорії фундаменталістів виступає “соціальне царювання Христа”, де церковний закон стає державним, хоча керують – за підтримкою церкви і за допомогою її порад – представники світської влади, і яке ґрунтується, за Ж.І.Камю, на націоналізмі, принципі “взаємної корисності” і солідарності корпоративних прошарків, а також на системі благочинності. Саме у цьому секрет впливу групи “Opus Dei” (“Божа справа”) на політику диктаторів Франко, Салазара, Піночета.

І православний фундаменталізм живиться джерелами абсолютизації ряду історичних культурно-політичних традицій: монархізм, соборність, общинність, стихійність, колективізм. Для руського православного фундаменталізму характерне устремління до возвеличення російської нації, і зміцнення російської державності, різкі антикомуністичні настрої; несприйняття кроків щодо нормалізації відносин між Західною й Східною церквами.

Проте фундаменталізм є характерним не тільки для “аврамічних релігій”. Так, в Індії існує ультрарадикальна організація, наприклад, “Шивсена” (“Армія Шиви”), яка відома своїми екстремістськими акціями проти “наруги над індуїзмом”. Сильні позиції займає також сепаратистський рух сикхів.

Все це говорить, проте, що жодна з конфесій, а не тільки іслам, не є вільною від екстремістських течій, які спотворюють суть релігійного вчення у вигідній для себе формі.

Протягом останніх 20-25 років світове співтовариство постійно непокоять широкомасштабні, різноманітні за формами й способами дій явища як релігійний екстремізм та його крайня форма прояву – тероризм. Не існує