Вивчення релігійно-політичної сутності ісламського фундаменталізму вимагало міждисциплінарного підходу, звернення як до робіт загальнотеоретичного характеру, які зачіпають проблему релігії та політики в сучасному суспільстві (М. Вебер, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Г.Алмонд, С. Верба та ін.), так й до ісламознавчих досліджень.

Так, у 60-80-ті рр. ХХ ст. проблематика ідейно-теоретичних течій в ісламі була досліджена такими сходознавцями як Л.Полонська [94, 95], Т.Милославская, М.Піотровський, М.Степанянц, І.Бєляєв, Є.Примаков та ін. Не дивлячись на ряд методологічних труднощів, які існували у тодішній радянській науковій парадигмі, їх праці містять неоднозначні оцінки соціально-релігійних процесів у країнах Сходу, але вони зберігають свою знчущість. Так, наприклад, підхід Л.Полонської щодо типологізації цих рухів залишається найбільш розповсюдженим і дотепер.

Для розуміння коренів ісламської фундаменталістської доктрини необхідно було залучити роботи, які містять як історичний так й історико-культурний аналіз “раннього фундаменталізму” та ісламської реформаторської думки у країнах Сходу. Це праці А.Васильєва, С.Григоряна, С.Кириліна, Н.Проніна, Л.Семенова, С. Смирнова та ін. Крім цього, нами залучались праці з теорії держави у мусульманському сходознавстві (Н.Кірабаєв), мусульманського права (В.Лубський, В.Борис), правової культури (Л.Скжияйнен), дослідження з порівняльного аналізу християнства й ісламу (А.Журавський) .

Роботи, присвячені безпосередньо теорії й практиці зарубіжного ісламського фундаменталізму, починають з’являтися в основному наприкінці 80-х рр. Це монографії й статті комплексного характеру А.Ігнатенка, А.Коровікова, А.Малашенко, Л. Медведко й А. Германовича та ін., а також праці, що представляють країнознавчу фундаменталістську тематику. Серед авторів останнього напряму слід відзначити С.Агаєва, С.Бабкіна , В.Дерябіна. У подальшому розвиток цієї проблематики здійснювали також Є.Дорошенко, Д.Мікульський, Ф.Мухаметшин, К.Поляков, А.Умнов та ін.

Можливість розглядати мусульманський світ у його цілісності, залучення до наукового обігу багатьох раніше невідомих джерел дозволили, наприклад, російським ученим, такими як Р.Абазов, В.Бушков, Д.Микульський, А.Кудрявцев, А.Малашенко, А.Нуруллаєв, Д.Трофимов визначити політологічне спрямування ісламського фундаменталізму на пострадянському просторі. Вони аналізують пов’язаний з ісламським відродженням процес реполітизації ісламу в СНД у світлі модифікації політичних і соціально економічних структур. Так, наприклад, А.Малашенко підкреслює вплив ісламської цивілізаційної константи на мусульман Росії й близького зарубіжжя. Роль релігійного й етнічного факторів у збройних конфліктах показана у дослідженнях Д.Малишевої, Н.Марчука, М.Хрустальова. Проблематика ісламу та нації , ісламу та етносу зачіпається у наукових працях Г.І.Мірського.

Зміни геополітичної ситуації у зв’язку з появою зон стійкої мусульманської релігійно-політичної активності на пострадянському просторі, залучення колишніх радянських республік до складних зовнішньополітичних стосунків мусульманського світу й Заходу досліджують В. Дегоєв, Г.Милославський.

У зарубіжній літературі проблематика ісламського фундаменталізму розроблена достатньо глибоко. Так, Б.Лоуренс, Б.Льюис, Д.Пайпс, М.Родинсон, О.Руа прослідковують взаємозв’язок між особливостями ісламської культури і внутрішньополітичними процесами у мусульманських країнах, звертають увагу на своєрідність ісламської цивілізації, аналізують теоретичний зміст ісламського фундаменталізму.

Ідеологія, програмні засади й стратегія ісламістських організацій досліджуються у роботах Р.Декмеджяна, Х.Мансона, Е.Сівана, Ю.Хвейрі. На єгипетських матеріалах цю проблематику у різних аспектах розглядають Р.Мітчел, Ж.Кепель, на палестинському – З.Абу Амр, іранському – Н.Кеддай та А.Kелідар, суданському – Дж.Варбург та ін.

У роботі над дисертацією використані також зарубіжні ( у тому числі й арабські) дослідження з історії ісламу й мусульманської суспільної думки. Це роботи Р.Холта та М.Дейлі, А.Лембтона, А.аль-Мухафаза, Ш.Салаха, А.Хоуранi та ін.

Попередні рухи за “повернення до основ”, що іманентні будь-якій релігії, можна, на нашу думку називати “раннім фундаменталізмом” (“протофундаменталізмом”). Слід зазначити, що протофундаменталістські течії в ісламі з’являлись багато разів і, як правило, на фоні системної кризи у культурній, політичній і соціоекономічній сферах. При цьому життєвий шлях Пророка створював ніби рольову модель (говорячи коранічною мовою “гарний приклад”) для лідерів ісламських рухів: опозиційний лідер – еміграція – формування уряду й армії – повернення – політична зміни. Цієї моделі дотримувались, наприклад, Аббасиди та Фатиміди. У період упаду Оме’ядів “ранній фундаменталізм” пов'язаний з іменем Омара ібн Абдель Азіза (халіфа Омара ІІ; помер 720 р.), який ініціював реформу правління у відповідності до істинних ісламських принципів, і шиїтським рухом 750 р., на хвилі якого прийшли до влади Аббасиди.

Широкі протести проти введення халіфом Ма’амуном як офіційної ідеології мутазілітської доктрини очолив Ахмед Ібн Ханбал (780-855 рр.), який увійшло до історії як перший “святий отець” сунітського фундаменталізму й засновник однойменної догматично-правової школи. В Єгипті представником ісламського оновлення став імам аш-Шафії (767-854 рр.). Криза легітимності династії у Х ст. породила широку опозицію, одним із проявів якої був рух карматів (шиїтів-ісмаїлітів); на цей же період припадає діяльність аль-Газалі, який боровся за інституціоналізацію анти-мутазалітської ортодоксії. На Заході династії Омеядів, в Іспанії, заклик повернутися до ісламських основ пролунав із боку видатного теолога Ібн Хазмі Андалусіського 994-1064 рр.), а послаблення Фатимідів, криза ісмаїлізму, війни з хрестоносцями викликали сунітську хвилю відродження на чолі із Саллахом ад-Діном (1171-1193 рр.). Доречі, знищення Аббасидського халіфату монголами у 1258 р. – важлива віха для ісламістських авторів, які проводять паралелі між ХІІІ ст. і сучасним станом ісламського світу. Ісламська релігійно-політична думка того періоду (Ібн-Тмі’я