про ”прихованого імама”, безумовну передвизначеність тощо) і клерикальною організацією, більш вираженою і більш незалежною від державної влади у порівнянні з сунітською (“соціально-корпоративний прошарок” улемів) [див.28]. Іракський аятолла і теоретик М.Бакір ас-Садр визначав ісламську систему як органічне поєднання земного й небесного світів, яке досягається завдяки можливості реалізувати ідеал соціополітичної організації, відкритий людству Аллахом. Він забезпечує духовність і мораль, беручи до уваги інтереси як суспільства так й індивіда, й підтримує баланс між ними через відповідність “моральному критерію” (служіння Аллаху). Іракський учений виділяв дві ключові функції ісламської держави: виховати людини згідно до “ісламського ідеологічного принципу” й споглядати “із зовнішньої сторони” із різними тенденціями, не допускаючи відхилень.
Також нами була проаналізована діяльність різних політичних інститутів сучасного ісламського світу. Найкрупнішим із політичних ісламських інститутів є організація “Ісламська конференція” (ОІК), яка була створена у 1969 р. Її членами є близько 50 держав. Основними цілями діяльності ОІК є зміцнення ісламської солідарності, розвиток різноманітних зв’язків між ісламськими державами, сприяння ліквідації расової дискримінації й колоніалізму, підтримка миру та міжнародної безпеки, надання підтримки народу Палестини в його боротьбі за свої права, включаючи звільнення окупованих територій, підтримка боротьби усіх ісламських народів за незалежність і національні права, створення умов для співробітництва між державами-членами ОІК та іншими державами.
Окремі ісламські країни, особливо ті, що претендують на лідируючу роль у мусульманському світі, створили організації, які здійснюють свою діяльність на міжнародному рівні. Серед них можна назвати “Лігу ісламського світу” (штаб-квартира у Мецці), “Народну ісламську конференцію” (Хартум, Судан), “Всесвітнє ісламське народне керівництво” (Тріполі, Лівія), “Всесвітню ісламську організацію” (Кувейт), “Всесвітню ісламську організацію допомоги” (Саудівська Аравія), “Асоціацію зближення між ісламськими напрямами” (Тегеран, Іран), “Ісламське агентство по наданню допомоги”, “Міжнародну організацію ісламського заклику”, “Міжнародну організацію ісламських жінок” та ін.
Найбільш впливовою серед них є Ліга ісламського світу (ЛІС), яка була створена у 1962 р. Королівством Саудівська Аравія. ЛІС є народною релігійно-політичною організацією, яка має на меті пропаганду ісламського вчення, боротьбу з ворожими ісламу ідейними й сектантськими течіями, зміцнення позицій мусульманського духовенства, об’єднання молоді “під прапором ісламу”. Усього в ній представлені ісламські організації більш ніж ста країн світу, а об’єктом контактів і взаємодії у цих країнах виступають неурядові організації (громади, учбові заклади, мечеті тощо).
ЛІС діє під егідою Саудівської Аравії. Тому головними цілями ЛІС є підтримка ісламських легальних і нелегальних неурядових релігійно-політичних організацій у різних країнах світу з тим, щоб забезпечити розширення впливу Саудівської Аравії в ісламському світі та на міжнародній арені. Саме ЛІС стоїть за розповсюдження по світу ідеології й практики ваххабізму – форми ісламу, яка виступає як державна ідеологія у Саудівській Аравії [98]. У числі отримувачів саудівської допомоги, яка здійснюється за каналами ЛІС та інших неурядових ісламських організацій та установ, фігурують екстремістський Ісламський фронт порятунку (Алжир), рух “Нахда” (Туніс) і “Хамас” (Палестинська автономія), організація “Брати-мусульмани” (Єгипет, Сирія, Йорданія, Судан та ін.), а в останнє десятиліття – екстремістські організації на Північному Кавказі.
Слід зазначити, що громадсько-політичні рухи і партії ісламського спрямування чітко диференціюються за методами їх, діяльності. А.Ігнатенко [204] достатньо чітко диференціює методи їхньої діяльності. Однак існує цілий ряд об’єднань, які знаходяться в опозиції, часто непримиримі щодо режимів у відповідних країнах. Це екстремістські неурядові релігійно-політичні організації (НРПО). Вони, як правило, ставлять перед собою задачу повалення цих режимів, або політико-державного самовизначення мусульман, не виключаючи при цьому використання насильства, яке подається під виглядом джихаду. Серед цих організацій – “Брати-мусульмани” у різних арабських країнах, “Хамас” – на землях Палестинської автономії, “Хезболлах” – у Лівані, Ісламська партія відродження – у Таджикистані, ваххабітські ісламські “джамаати” – на Північному Кавказі тощо.
Отже, як показав аналіз літератури, не зважаючи на велику кількість публікацій, відсутнє цілісне, комплексне дослідження релігійно-політичної сутності та форм прояву ісламського фундаменталізму. Однак більшість досліджень присвячена розкриттю саме екстремістського спрямування ісламського фундаменталізму в той час, як його саме релігійно-філософські й політичні аспекти досліджені менш детально.