Ісламська армія порятунку (ІАП), яка була створена у 1989 р., являла собою військове крило ІФП і була в 90-х рр. другим за розмірами, після ОІГ, екстремістським угрупуванням в Алжирі, нараховуючи у своєму складі декілька тисяч бойовиків. Тільки в 1993 р. її бойовиками було вбито 75 іноземців. З 1 жовтня 1997 р. ІАП оголосила перемир‘я з алжирським урядом і припинила озброєну боротьбу, а в січні 2000 р. заявила про саморозпуск і здачу владі. Через репресії влади практично припинилася діяльність на території Туніса створеного в 1986 р. Туніського ісламського фронту (військове крило туніської радикальної організації “АН-Нахда” (Відродження).) Через структури, що є в Європі і на Близькому Сході представники Фронту здійснюють активне вербування нових членів [96].

Діяльність вказаних НРПО протягом 90-х років не представляла загрозою для безпеки країн СНД. Разом із тим, на сьогодні вони мають у своєму розпорядженні достатні можливості, які дозволяють їм у негативному для країн СНД плані впливати на міжнародний стан (підрив стабільності в окремих регіонах, ускладнення зовнішньоекономічного клімату і т.п.). Поки також немає підстав стверджувати про широкомасштабну ідеологічну й організаційну діяльності вказаних НРПО на території країн СНД.

Розглянуті нами соціально-історичні та політичні джерела виникнення ісламського фундаменталізму особливо яскраво простежуються на прикладі Єгипту.

Так, “Брати-мусульмани” завжди були найважливішою ісламською фундаменталістською групою у Єгипті. Заснована Хасаном аль Банною у 1928 р., організація “Брати-мусульмани” швидко зростала протягом 30-х рр. ХХ ст. Вони налічували десятки тисяч членів, великі запаси зброї, мали сильну підтримку з боку поліції та армії [172, с. 46]. На фоні цього потужного руху уряд виглядав невпевненою непопулярною монархією. Інститути братства розростались всередині єгипетського суспільства, включаючи відділення під назвою “Секретна організація”, яке відповідало за військову підготовку і терористичні акти. До 1948 року “Брати-мусульмани” відігравали першорядну роль, особливо у справі накопичення грошових резервів, придбанні зброї, організації таборів військової підготовки й направленні добровольців воювати в Палестині. До цього часу кількість членів братства зросла і складала понад півмільйона чоловік. Студенти, робітники, службовці, міські бідняки відвідували зібрання братства і з ентузіазмом переймали його ідеологію [181]. Оскільки, “Брати-мусульмани” завжди використовували насильство у боротьбі з урядом, рівень конфронтації значно зріс наприкінці 40-х рр. Згідно з надзвичайними розпорядженнями, прийнятими під час палестинської війни у 1948 р., уряд розпустив організацію. У відповідь член братства застрелив прем‘єр-міністра Махмуда Фахмі Нукраші, а режим помстився, замовивши вбивство видатного засновника і лідера братства Хасана аль Банни у лютому 1949 р.

За цим слідувала серія атак і контратак у боротьбі між урядом і “Братами-мусульманами”, що проявлялась у формі хвиль насильства по всьому Каїру. Тисячі членів братства було заарештовано й заслано до таборів. Убивцю Нукраші було страчено, а 10 лідерів братства засуджено до тривалого ув‘язнення. Але король Фарук знав, що у братства багато послідовників і відступив. Щоб уникнути загального конфлікту, він призначив новий кабінет міністрів, який звільнив багатьох ув‘язнених фундаменталістів [181, с. 43].

Коли уряд розпочав кампанію проти присутності британських військових сил у зоні Суецького каналу в 1957 р., найактивнішу участь у ній узяли “Брати-мусульмани”. Знову, як і в 1948 р., братство використало свій законний статус. Організація також встановила міцні зв‘язки через Анвара аль Саддата та інших з таємною групою “Вільних офіцерів” у середині армії. Коли у Єгипті в 1952 р. розпочалась революція, саме “Вільні офіцери”, а не “Брати-мусульмани” захопили владу і відправили короля у вигнання. У період правління Гамаль Абдель Насера головною ідеологією був швидше арабський націоналізм і соціалізм, ніж ісламський фундаменталізм. Перемога Насера визначила курс не лише для Єгипту, але й для всього арабського світу. Арабський націоналізм здобув гегемонію, а політичний іслам відійшов у небуття на чверть століття. Не витримавши випробувань під час революційної кризи монархії, єгипетський фундаменталізм пізніше “страждав” від того, що був переможений та через відсутність віри у свою спроможність взяти владу у свої руки. На противагу йому, націоналістичний режим глибоко пускав коріння в армії та інших інститутах, здійснюючи реформи, які принесли популярність і формували свідомість наступних поколінь єгиптян. Ці зміни викликали протилежну реакцію, що дозволило фундаменталізму знайти прибічників, а також викликати інтерес у людей, які чинили опір радикальним ісламським рухам.

Майбутній курс розгортання подій був не зовсім зрозумілим у ранні роки правління Насера. “Брати-мусульмани” обговорювали питання стосунків із новим режимом – чи переконати Насера повернутись до ісламу чи спробувати скинути його. Наступник Банни – Хасан аль-Хадайбі спробував перешкодити Насеру монополізувати владу; він співпрацював з урядом і поступово штовхав країну до ісламізації. Інша фракція, на чолі з Сеїдом Кутбою, закликала до зміцнення політичної позиції і радила спробувати захопити владу. Крім загрози встановлення військової диктатури, “Брати-мусульмани” мали декілька внутрішніх слабких місць. Після вбивства аль-Банни не було жодного достатньо сильного чи впливового лідера, який би міг об‘єднати