Національне відчуття кризи, конфлікти між фундаменталістами й духовенством, рішучість уряду у придушенні революціонерів були посилені наступними подіями. У серпні 1977 р. колишній міністр аль-Ахара Хусан аль-Дхахабі був викрадений і пізніше вбитий. Відповідальність взяла на себе партія аль-Такфір валь-Хітра, екстремістське фундаменталістське угрупування, яке не визнавало єгипетську соціальну систему і навіть розглядало мусульманське духовенство як єретиків. Отже, було необхідно відмовитись від звичайних цілей або підготуватись до насильного повалення суспільного ладу [193]. Аль-Дхахабі публічно виступив із критикою партії і вона скористалась цим, щоб вимагати звільнення кількох попередньо арештованих людей. П‘ятеро членів, в тому числі лідер Шукрі Мустафа, були повішені в березні 1978 р. за вбивство. Багатьох інших було засуджено до тривалого ув‘язнення.

До цього часу існували дві ісламські фундаменталістські течії. “Брати-мусульмани”, хоча й існували ще поза законом, сконцентрували свої зусилля на публікаціях і виборчій політиці. На практиці вони стали реформістськими угрупуваннями. На противагу, у кампусах коледжів і сусідніх общинах були організовані маленькі секти, які приймали революційну ідеологію Кутби і влаштовували час від часу жорсткі напади.

Збільшення кількості ісламських фундаменталістських груп відбулося в той же час, коли Єгипет страждав від соціальних, економічних та політичних проблем, які дедалі поглиблювалися. Ці фактори, а також деякі специфічні події, посилили конфлікт між фундаменталістами та режимом. Рішення президента Анвара аль Садата добитися миру з Ізраїлем, можливо, полегшило певні матеріальні скрутнощі Єгипту, але розширило соціальну базу фундаменталізму. У лютому 1979 р. до влади прийшла Іранська революція, що вказувало на те, що ісламські фундаменталісти можуть скинути владний режим. Перемога Хомейні в Ірані надихнула єгипетських фундаменталістів, довівши, що ісламська революція можлива, але навряд чи хтось із них уявляв Хомейні в ролі лідера або Іран як зразок того, чого вони хотіли дибитися.

Більш важливими факторами були події у самому Єгипті. Підбадьорена іранською революцією організація “Брати-мусульмани” вбачала у діях Садату, спрямованих на мир з Ізраїлем, як зраду ісламського обов‘язку. Вони визнали непридатними угоди Кемп Дейвіду від 17 вересня 1978 р., розірвали мирну угоду між Єгиптом та Ізраїлем від 26 березня 1979 р., і запустили кампанію проти нормалізації відносин з Ізраїлем у серпні того ж року. Цими спробами вони самі, на перший час, об‘єдналися з лівими. Реакцією Садата було публічне застереження “Братам-мусульманам” 10 березня 1979 р., заборона політичної активності в університетах, винесення рішення про те, що автономні мечеті повинні перебувати під контролем держави і відкрите звинувачення Умара аль Тілімзані (наступника Аль Худайбі) та його руху у прагненні скинути режим. Збройні сили та інші інституції, щоб вільно триматися від радикальних опозиціоністів, почали публікувати журнал із релігійним спрямуванням для солдатів під назвою “аль-Муджахід”. Роль мечеті в армії посилилася і військові навіть запропонували заплатити за витрати тим солдатам, які брали участь у хаджі.

Слід зазначити, що режим також мобілізував свою клерикальну підтримку, щоб нейтралізувати фундаменталістів антирежиму. Так, Муфтій (головний релігійний суддя) Єгипту зробив звернення, і сказав, що угода Садата з Ізраїлем не суперечить Корану й поглядам Мухаммеда. Мусульманська традиція підтримувати владу – законних правителів, та уникати анархії – була вирішальним фактором у світогляді провідних мусульманських теологів.

Режим Садату, який із самого початку застосував іслам для боротьби з лівими, тепер посилив пропаганду поміркованого ісламу для того, щоб зменшити захоплення фундаменталістами. Основи ісламу стали обов‘язковим предметом у школах, хоча бал за цей курс не додавався до середнього балу студента і не сприяв заохочуванню. Знання ісламу вимагала також університетська програма навчання. Урядовці та прибічники уряду закликали ісламський, домінуючий університет Аль-Азхар відігравати більш активну роль у релігійній пропаганді. Крім уряду, світські єгиптяни-інтелектуали також засуджували й протистояли зростаючому потоку фундаменталізму. Так, відносна свобода в Єгипті тільки допомогла фундаменталістам пропагувати та організувати свою діяльність. Професор Еману ель Сіван написав таке: “Прірва між рівнем сучасності та ісламським відродженням ширше в Єгипті, ніж в інших арабських країнах. Але рівень сучасності надихнув на поворот до ісламу як реакцію проти нього”.

Замість того щоб пропагувати жорстоку революцію, більшість представників фундаменталістського руху скористалися з переваги плюралістського відкриття, забезпеченого Садатом. Два незалежних ісламських кандидата були обрані до парламенту у 1979 р. “Брати-мусульмани” використати ці можливості, об‘єднуючись із законними опозиційними партіями, та, ігноруючи їх мирські орієнтації. У 1984 р. було досягнуто згоди з лідером вафдської партії, про те, що ісламське братерство “Брати-мусульмани” буде внесене до списку партій взамін на голоси тих, хто їх підтримує. Ця перевага була особливо важливою, поки Садат, щоб обмежити опозицію, вимагав перемоги будь-якої партії. Вафд дозволив “Братам-мусульманам” зберегти дисципліну серед своїх членів, а також зберегти свою власну ідеологію. Особливо лякаючою для єгиптян була перспектива, що фундаменталістський радикалізм міг зруйнувати національну цілісність і принести жорстокий безлад. Боротьба між мусульманами та християнською меншістю була особливо небезпечною. Звичайна відповідь фундаменталістів християнам полягала в тому, що вони поважають християн, і, що в ісламській державі будуть добре ставитися до