християн. Але такі ввічливі запевнення не можуть знищити той факт, що фундаменталістські групи часто знаходилися в центрі діяльності, спрямованої на агітацію проти християн. Широкомасштабна боротьба розпочалася 17-19 червня 1981 р., і була спричинена сутичкою між мусульманами й сусідами коптами у бідних околицях Каїру. В цій події “аль-Даввах” притримувався екстремістської лінії. Вони заявили, що копти зводять наклеп на іслам і організують вбивства мусульман. У таких напружених умовах того часу такі твердження були небезпечними провокаціями. Коли Садату здалося, що “Брати-мусульмани” стали надто зухвалими у своєму критицизмі, а революційні групи – надто сміливими у своїй жорстокості, спрямованій проти режиму, він вирішив, що фундаменталісти повинні бути придушені. У вересні 1981 р., намагаючись повторити те, що зробив Насер у 1954 р., він наказав заарештувати більше 1500 чоловік, майже 90 процентів яких були ісламськими активістами [69, с. 118]. Демонстрації протесту поза мечеттю були розпущені поліцією. Три головні видання “Братів-мусульман” були заборонені, а десять ісламських релігійних спільнот розпалися. Уряд узяв під контроль 40 тисяч приватних мечетей і заявив про те, що тільки окремим проповідникам буде дозволено читати проповіді у них.
Ще більш неспокійними, ніж “Брати-мусульмани”, були автономні ісламські групи, які сформувались в університетах. Фундаменталісти виграли вибори у багатьох студентських урядах. Садат заявив, що він хотів би запропонувати своїм “юним синам, яких обманювали... можливість подумати й повернутися”
Уряд також запровадив нові правила, спрямовані на те, щоб послабити фундаменталізм в університетах. Спеціальні університетські поліцейські відділення були приставлені патрулювати університетські майданчики. Завідуючим дозволялося карати студентів за “залучення до політичних партій”. Було заборонено тримати зброю на території університету, а тим, хто не були студентами університету, заборонялося заходити на його територію. Початок академічного року був відкладений на три тижні для того, щоб університетські органи влади встигли підготуватися.
У 1981 р. президента Садата було вбито ісламськими терористами. Віце-президент Хосні Мубарак заявив: “що напад був частиною великої змови, яка мала на меті вбити лідерів країни і встановити ісламський режим”. Подібно до невдалого вбивства Насера у 1954 р., вбивство Садата у 1981 р. було іншою відправною точкою для курсу фундаменталізму в Єгипті. Тепер, замість того, щоб сигналізувати початок революції, як сподівалися екстремісти, вбивство налякало єгиптян і завершило другу хвилю росту фундаменталізму в Єгипті. Однак заміна Садата Мубараком внесла нові можливості для більш помірного, реформістського фундаменталізму. Крім того, що Мубарак придушив заворушення, він установив нову стратегію примирення опозиції, яка і так дещо похитнулася через кризу і боялася повного придушення. Внаслідок чого з‘явився політичний контракт, за яким уряд дозволив критикам функціонувати – іноді навіть радитися з ними – взамін на їх приборкання. Мубарак швидко зустрівся з лідерами законних опозиційних партій правих і лівих. Мубарак заявив їм: “Перш ніж убити мене, фундаменталісти вб‘ють вас” [194, с. 89], наголосивши на загальній зацікавленості в стабільності й обмежуючи ісламський екстремізм. Перші роки Мубарака на посаді президента були відзначені відносним соціальним миром. Угоди Кемп Дейвіду могли засуджуватись при правлінні й, але його наступник підтримував їх і пожинав вигоди. “Брати-мусульмани” продовжували виборчу діяльність, але їм не вдалося здобути ні власної легалізації, ані замінити Шаріатом всі закони. Радикальні групи функціонували в університетських містечках і деяких громадах, виконуючи певні терористичні дії, але не погрожуючи стабільності держави.
Мирне ісламське відродження процвітало й втягувало мільйони єгиптян. Збільшилося відвідування мечетей, все більше жінок засвоювали консервативну моду в одязі. Така ісламська культурна хвиля була, наприклад, символізована навесні 1985 р. боротьбою з афішами на бамперах, коли водії почали знаходити на своїх машинах ісламські гасла. Деякі описували цей феномен як вид плебісциту з боку релігії у суспільстві. Інші вважали, що люди таким чином реагували на загрози про те, що машини, на яких не буде таких афіш, будуть вандалізовані. Так чи інакше, соціальний розвиток пропонував, навіть відносно аполітично, ісламську владу. Імовірно, найсильнішим результатом для фундаменталістів було питання шаріату у якому їх підтримували широкі кола єгиптян. У грудні 1978 р. Парламент призначив Комітет для визначення того, як єгипетські існуючі закони можуть бути укладені у співвідношенні до Шаріату. Комітет прийшов до висновку, що більшість людей уже були ознайомлені з ісламським законом, хоча, що стосується фундаменталістів, було важко розібратися, тому що вони хотіли оголосити Шаріат, і урочисте відкриття ісламської держави. Завдання Комітету було завершене у 1982 р. і парламент визначив, що реформа, яка має узгодити всі закони з ісламом, повинна бути поступовою. Це спровокувало сильні дебати, які ослабли в 1985 р., коли опозиція зробила раптові зміни у своїй основній вимозі. Однак уряд ніколи не відступав. 5 травня 1985 р. парламент зірвав спробу зробити Шаріат єдиним правом. Хоча фундаменталісти програли щодо Шаріату, і щодо прав жінок, проте зростання насилля й опору режиму не відбувалось. Таким чином, уряд залишався стійким у своєму контролі, терплячи, але не заспокоюючи фундаменталістів. Одночасно, він поширив жорстку політику санкцій щодо репресій проти радикальних фундаменталістів, які дотримувалися політики жорстокості.
Щоб отримати підтримку духовенства, уряд поставив його в кращі фінансові умови і виплачував гроші тим, хто читав проповіді по п‘ятницях. Аль Азхар сформував свої програми для підготовки місцевого духовенства та вчителів релігії. Міністр наглядав за закладами, які забезпечували правила дотримування релігійної практики: “Як кажуть у мечетях, це зроблено для того, щоб гарантувати чесність та правду заради того, щоб охороняти