Розглядаючи проблему відродження політичного ісламу, слід зазначити, що це має відношення до сучасної історії мусульманського світу, яка характеризується західним впливом та мусульманською відповіддю на це. У 1924 р. новонароджена Турецька Республіка, спадкоємця Оттоманської імперії, формально скасувала Халіфат та прийняла політику секуляризації. Протягом певного періоду Оттоманська імперія була центральною державою мусульманського світу, але напередодні Першої Світової війни проти західного альянсу там відбувся перехід влади. Майже всі лідери держав Близького Сходу, які щойно народилися на території колишньої Оттоманської імперії, спробували провести модернізацію своїх країн шляхом імітації моделі держав Заходу. Вони намагалися скопіювати модель нецерковної держави та обмежити іслам суто релігійною сферою. Саме в цьому контексті сучасні ісламські рухи і розглядають політичні аспекти, що ведуть до відродження політичного ісламу. Сьогодні політичні ісламські угрупування кидають виклик секуляризаційній політиці своїх урядів і виступають за відновлення чистої форми ісламського правління. Вони піддають критиці правлячу еліту своїх країн, як таку, що зійшла зі шляху “чистого” ісламу та критикують зусилля з модернізації як мімікрію західного імперіалізму. Більше того, стверджується, що такі зусилля з модернізації стають підґрунтям для сучасного соціального занепаду та гальмування розвитку мусульманських держав.

В сучасному світі проблема поширення ідей ісламського фундаменталізму має глобальний характер. Однак, зрештою, успіх прихильників “чистого” ісламу визначається конкретними умовами держави, що обирає ісламський шлях розвитку, або ж країни, де населення починає тяжіти до лозунгів відродження “істинного” ісламу, або ж активно засвоює привнесені ззовні іслам, в тому числі й фундаменталістського спрямування. Дослідники в свій час вже дали свою оцінку загальним соціально-економічним причинам політизацій ісламу й розвитку фундаменталістських тенденцій в афро-азійських країнах, які не втратили свою актуальність і дотепер. Тут, передусім, слід відзначити історичну невідповідність інтенсивності зростання товарно-грошових відносин, масштабів відокремлення виробника від засобів виробництва, з одного боку, і можливості об‘єднання їх із новими засобами виробництва на капіталістичній основі – з іншого; більш швидкий процес політизації мас у порівнянні з темпами соціально-економічного розвитку країн розповсюдження ісламу; ототожнення ісламу з націоналізмом, яке властиве значній масі учасників національно-визвольного руху; а також крах ідеалістичних уявлень щодо можливості перетворення колишнього колоніального або напівколоніального суспільства на основі “західних” моделей тощо.

Крім офіційних міжнародних ісламських організацій, які будуються на координації діяльності в системі міжнародних відносин, існують неурядові релігійно-політичні організації (НРПО). Їх діяльність зумовлюється рядом факторів, серед яких найважливішими є взаємовідносини з державою (ступінь опозиції тієї чи іншої неурядової організації – від прямої присутності у державних органах, до відкритої боротьби проти правлячого режиму). Але слід зауважити, що майже в усіх НРПО існує два напрями: поміркований та екстремістський. Крім того, НРПО можна класифікувати й у залежності від методів у їх діяльності, від використовуємих та оголошених форм – насильницьких та ненасильницьких. Адже характерним є те, що прибічників насильницьких акцій (екстремістів) відрізняє високий ступінь готовності до здійснення диверсійно-терористичних акцій, які супроводжуються масовими жертвами та руйнуваннями; надзвичайний рівень релігійного фанатизму членів терористичних організацій, аж до масової участі в акціях бойовиків-смертників; пошук екстремістськими групами контактів і шляхів зближення зі своїми однодумцями з метою створення єдиної наднаціональної організації у формі “ісламського інтернаціоналу”.

З.Арухов, наприклад, подає таку типологію ісламських радикальних груп: революціонери (НРПО налаштовані на скинення існуючих урядів у мусульманських державах), націонал-ліберали (ті НРПО, які, з одного боку, намагаються встановити ісламське правління у себе в країні, а, з іншого – їх політика спрямована на боротьбу із зовнішніми силами, наприклад, палестинські “Хамас” та “Джихад ісламія”, ліванська “Хезболлах” та ін.), реформісти (НРПО, які орієнтуються в основному на парламентські форми, супротивники акцій насилля). Безумовно, найбільшу небезпеку для світового співтовариства являють неурядові ісламські організації екстремістської та терористичної спрямованості.

На наш погляд, найбільш вдалу їх класифікацію подає І.Добаєв [26], який поділяє їх на шість типів:

перший – міжнародні організації фундаменталістського спрямування, які виступають під панісламістськими гаслами (наприклад, організація “Брати-мусульмани”). Ці організації вирізняє велика їх чисельність, наявність розгалуженої інфраструктури, різнобічність форм і методів діяльності;

другий – проіранські екстремістські та терористичні формування (“Джихад ісламія”, “Хезболлах” та ін.);

третій – афганські релігійно-екстремістські організації;

четвертий – організації, у доктринально-ідеологічних обґрунтуваннях яких лежать ідеї етно-конфесійного синтезу (“Талібан” в Афганістані, “Боз Курт” у Туреччині та ін.);

п’ятий – численні екстремістські групи та загони різної орієнтації, що існують у більшості країн “ісламського світу”, які переслідують, як правило, свої політичні, національні та інші інтереси у межах однієї держави;

шостий – представники терористичних організацій, сформовані часто американськими або ізраїльськими спецслужбами для виконання спеціальних акцій з фізичного усунення та захоплення небажаних політичних діячів, поглиблення суперечностей усередині небажаних їх рухів тощо.

За часом створення та діяльності НРПО можна поділити на кілька поколінь [26]. НРПО першого покоління – це єгипетські “Брати-мусульмани” і створена на їх базі філіальна мережа в інших мусульманських країнах, а також організації, що відокремились від “Братів”, але дотримуються їх ідейних настанов.

До НРПО другого покоління належать такі організації, які у ході боротьби арабів із сіоністською експансією на Близькому Сході під впливом “ісламської революції” в Ірані (наприклад, палестинська “Джихад ісламія”, ліванська “Хезболлах”).

НРПО третього покоління, яскравим прикладом яких є релігійно-політичний рух “Талібан”, розвинулись у ході подій в Афганістані, починаючи з квітня