Головним постулатом політичної доктрини ісламського фундаменталізму виступає положення щодо поділу світу на общину правовірних мусульман (“умму”) і весь інший світ. Радикально налаштовані прихильники фундаменталізму вважають при цьому “невірними” ісламські співтовариства в тих країнах, де в суспільному й політичному житті був допущений відхід від норм першопочаткового ісламу. Оскільки, на їх думку, тільки ісламська держава може відповідати критеріями цивілізованості, тому на перший план у політичній діяльності фундаменталістів виступає практика “джихаду”, який іноді однобічно трактується європейськими політологами як “війна проти невірних”. У розумінні поміркованих фундаменталістів, “джихад” – це, передусім, поширення ісламського віровчення серед немусульманських народів.

Екстремістські налаштовані фундаменталісти мають на увазі під цим також “настанову на правильний шлях” мусульман, що відійшли від “істинного” ісламу. Зокрема, аргументуючи головну мету фундаменталістського руху – “поширення ісламу і встановлення ісламського порядку в світі”, духовний лідер палестинського ісламського фундаменталістського руху “Хамас” шейх Ахмед Ясин в одному з інтерв‘ю стверджував: “Іслам перемагає і переможе. У всьому світі. Тому що принципи ісламу – вірні. Він переможе завдяки внутрішній силі і тому, що звертається до розуму людини, незалежно від статі, кольору шкіри. Це правильний порядок, і тому він, звичайно, переможе”. Проблема насильства при здійсненні “джихаду” також може вирішуватися фундаменталістами в залежності від конкретних соціальних і політичних умов їх діяльності і навіть поєднуватися з деклараціями щодо пріоритету принципів мирного співіснування представників різних віросповідань.

Ісламські фундаменталісти будують свою політичну практику на основі ряду положень, головним із яких є визнання Аллаха як єдиного джерела влади й законів. На їх думку, вся законодавча діяльність людей обмежується рамками Корану і сунни, а особи, уповноважені здійснювати управління суспільством і державою, не тільки не можуть виходити в своїх рішеннях за ці рамки, але й повинні контролюватися в цьому відношенні “уммою” і авторитетними знавцями мусульманського права. Встановлення “істинного” ісламського порядку в розумінні мусульманських фундаменталістів означає відновлення норм, які існували у всіх областях – соціальній, економічній, політичній і культурній – в епоху фундатора ісламської релігії Пророка Мухаммеда і його найближчих прибічників.

Утілюючи моделі ідеального “ісламського суспільства”, історичним прообразом якого виступали б збори однодумців періоду Пророка Мухаммеда і наступних чотирьох “праведних халіфів”, представники “Братів-мусульман” пропонували халіфат – виборну державну владу, яка регулюється вищим авторитетним органом, який робив би експертні висновки щодо відповідності заходів уряду нормам ісламу. Як халіфат “Брати-мусульмани” пропонували свою організацію. Одночасно відкидалися інші, крім ісламської, моделі соціально-економічного ладу – комунізм, соціалізм, капіталізм і доводилася їх непридатність для мусульманських країн. Ідеологічна концепція єгипетських “Братів-мусульман” передбачала також спробу довести перевагу ісламу над цінностями західної цивілізації, що принесла, на їх думку, народам Сходу всі вади “розвитку”. При цьому проголошувалось, що іслам як універсальна система, заснована на Корані й сунні, охоплює всі сторони життя всіх народів у всі часи. Сам родоначальник руху Хасан аль-Банна тоді ж визначив діяльність “Братів-мусульман” як “заклик до традиції”, як “суфійську істину” – за своєю ідейною сутністю, а за формою – політичний рух, спортивну організацію, культурно-просвітницький союз, економічну компанію і соціальну ідею [80, с. 90-91]. У сфері зовнішньої політики ранні “Брати-мусульмани” висували ідеї панісламізму і, частково на першому етапі, панарабізму, однак після невдалих спроб арабських країн щодо створення об‘єднаної арабської держави “Брати” стали дотримуватися думки про необхідність передусім союзу ісламських держав під прапором однієї релігії.

Головним ідеологом єгипетських “Братів-мусульман” у 50-60-ті рр. був Сеїд Кутб [80]. Його ідеї мали помітний вплив на погляди багатьох ісламських фундаменталістів майже у всіх мусульманських країнах, а написані ним книги досі користуються популярністю серед мусульман не лише Сходу, але й Європи та Америки. Крім того, твори С. Кутби або видання, що містять переказ основних положень його концепції, використовуються радикальними ісламськими організаціями й рухами. У творах С. Кутби значною увагою ісламістів користуються положення, які стосуються принципів організації так званого “секретного апарату” в екстремістських угрупуваннях, що виконують розвідувальні й контррозвідницькі функції.

Черговий етап конфронтації “Братів-мусульман” настав у 60-х рр. Його особливість полягала у тому, що більш чітко визначилася соціально-політична орієнтація Єгипту на некапіталістичний шлях розвитку, а президент Гамаль Абдель Насер висунув тезу про те, що принципи соціалізму у своїй основі співпадають із постулатами мусульманської релігії. У цей період харизма єгипетського лідера своєю популярністю затьмарила вплив усіх інших політичних сил, включаючи лівих і “Братів-мусульман”. У той час як випущені з в‘язниць комуністи вимушені були знизити свою активність серед народних мас, С. Кутб обирає інший шлях. Як зазначає єгипетський історик, політичний діяч і публіцист Ріфаат Саїд, С. Кутб пішов “іншим шляхом – шляхом відкидання всього існуючого, отже, невірного, тобто шляхом протидії колоніалізму, соціалізму, демократії або диктатурі, які незалежно від характеру, чи то дружнього, чи то ворожого відношення до них із боку єгипетського режиму, суть невірні. Режим, що існував у країні він відкинув повністю з усіма його виявами, запевненнями й результатами діяльності” [116]. У контексті такого підходу у С. Кутби