Вони хотіли заволодіти зброєю під час повстання, яку потім можна було використати для знищення політичного керівництва Єгипту на зібранні, на якому Садат мав виголосити промову того вечора. Натомість Сарійю і його спільників упіймали та стратили. Серед 92-х затриманих було 16 курсантів і 12 моряків. Згідно з офіційними заявами майже 30 офіцерів і 100 добровольців було виключено з військових сил за нібито прихильне ставлення до запланованого фундаменталістами політичного вбивства. 14 березня 1976 р. Садат зробив наступний крок до напівплюралістичної системи, давши дозвіл на формування “платформ” всередині однієї правлячої партії – Арабського соціалістичного об‘єднання – як прототипу майбутньої багатопартійної структури. Щоб перемогти лівих і нормалізувати своє власне становище, активісти “Брати-мусульмани” підтримали Садата під час парламентських виборів 1976 р. У відповідь, все ще не легалізованій організації “Брати-мусульмани” дозволили публікувати журнал “аль-Даввах”, який утримувався від заклику до революції, особистих нападів на Садата чи знеславлення армії. Результатом цих труднощів стали драматичні повстання у січні 1977 р. у відповідь на спроби Садат скоротити високий рівень державних субсидій. Ці події призвели до все більшого відчуття національної кризи, що додало фундаменталістам більшої впевненості і через що уряд не мав наміру терпіти їх діяльність. У той час, як клерикальна ієрархія допомагала уряду, підтримуючи його, ця лояльність відчужувала радикальних фундаменталістів від духовенства. Ректор аль-Азхару, доктор Абд аль-Хакім Махмуд заявив по радіо Каїру про свою підтримку уряду і закликав усіх мусульман припинити насильство. Він охарактеризував повстання, як “найнижче, до чого може опуститись людство” і заявив, що воно було організовано “ворогом”, який причаївся й чекає, щоб знищити усі наші натхнення”. На противагу велика стаття у “аль-Даввах” висміювала уряд за те, що він звинувачував у широко поширених заворушеннях комуністів. Натомість у статті було написано, що заворушення були “нормальними симптомами більш глибокої і поширеної хвороби, яка доводить до відчаю різні прошарки нашого суспільства” [цит. за 84].
Національне відчуття кризи, конфлікти між фундаменталістами й духовенством, рішучість уряду у придушенні революціонерів були посилені наступними подіями. У серпні 1977 р. колишній міністр аль-Ахара Хусан аль-Дхахабі був викрадений і пізніше вбитий. Відповідальність взяла на себе партія аль-Такфір валь-Хітра, екстремістське фундаменталістське угрупування, яке не визнавало єгипетську соціальну систему і навіть розглядало мусульманське духовенство як єретиків. Отже, було необхідно відмовитись від звичайних цілей або підготуватись до насильного повалення суспільного ладу [193]. Аль-Дхахабі публічно виступив із критикою партії і вона скористалась цим, щоб вимагати звільнення кількох попередньо арештованих людей. П‘ятеро членів, в тому числі лідер Шукрі Мустафа, були повішені в березні 1978 р. за вбивство. Багатьох інших було засуджено до тривалого ув‘язнення.
До цього часу існували дві ісламські фундаменталістські течії. “Брати-мусульмани”, хоча й існували ще поза законом, сконцентрували свої зусилля на публікаціях і виборчій політиці. На практиці вони стали реформістськими угрупуваннями. На противагу, у кампусах коледжів і сусідніх общинах були організовані маленькі секти, які приймали революційну ідеологію Кутби і влаштовували час від часу жорсткі напади.
Збільшення кількості ісламських фундаменталістських груп відбулося в той же час, коли Єгипет страждав від соціальних, економічних та політичних проблем, які дедалі поглиблювалися. Ці фактори, а також деякі специфічні події, посилили конфлікт між фундаменталістами та режимом. Рішення президента Анвара аль Садата добитися миру з Ізраїлем, можливо, полегшило певні матеріальні скрутнощі Єгипту, але розширило соціальну базу фундаменталізму. У лютому 1979 р. до влади прийшла Іранська революція, що вказувало на те, що ісламські фундаменталісти можуть скинути владний режим. Перемога Хомейні в Ірані надихнула єгипетських фундаменталістів, довівши, що ісламська революція можлива, але навряд чи хтось із них уявляв Хомейні в ролі лідера або Іран як зразок того, чого вони хотіли дибитися.
Більш важливими факторами були події у самому Єгипті. Підбадьорена іранською революцією організація “Брати-мусульмани” вбачала у діях Садату, спрямованих на мир з Ізраїлем, як зраду ісламського обов‘язку. Вони визнали непридатними угоди Кемп Дейвіду від 17 вересня 1978 р., розірвали мирну угоду між Єгиптом та Ізраїлем від 26 березня 1979 р., і запустили кампанію проти нормалізації відносин з Ізраїлем у серпні того ж року. Цими спробами вони самі, на перший час, об‘єдналися з лівими. Реакцією Садата було публічне застереження “Братам-мусульманам” 10 березня 1979 р., заборона політичної активності в університетах, винесення рішення про те, що автономні мечеті повинні перебувати під контролем держави і відкрите звинувачення Умара аль Тілімзані (наступника Аль Худайбі) та його руху у прагненні скинути режим. Збройні сили та інші інституції, щоб вільно триматися від радикальних опозиціоністів, почали публікувати журнал із релігійним спрямуванням для солдатів під назвою “аль-Муджахід”. Роль мечеті в армії посилилася і військові навіть запропонували заплатити за витрати тим солдатам, які брали участь у хаджі.
Слід зазначити, що режим також мобілізував свою клерикальну підтримку, щоб нейтралізувати фундаменталістів антирежиму. Так, Муфтій (головний релігійний суддя) Єгипту зробив звернення, і сказав, що угода Садата з Ізраїлем не суперечить Корану й поглядам Мухаммеда. Мусульманська традиція підтримувати владу – законних правителів, та уникати анархії – була вирішальним фактором у світогляді провідних мусульманських теологів.
Режим Садату, який із самого початку застосував іслам для боротьби з лівими, тепер посилив пропаганду поміркованого ісламу для того, щоб зменшити захоплення фундаменталістами. Основи ісламу стали обов‘язковим предметом у школах, хоча бал за цей курс не додавався до середнього балу студента і не сприяв заохочуванню. Знання