Замість того щоб пропагувати жорстоку революцію, більшість представників фундаменталістського руху скористалися з переваги плюралістського відкриття, забезпеченого Садатом. Два незалежних ісламських кандидата були обрані до парламенту у 1979 р. “Брати-мусульмани” використати ці можливості, об‘єднуючись із законними опозиційними партіями, та, ігноруючи їх мирські орієнтації. У 1984 р. було досягнуто згоди з лідером вафдської партії, про те, що ісламське братерство “Брати-мусульмани” буде внесене до списку партій взамін на голоси тих, хто їх підтримує. Ця перевага була особливо важливою, поки Садат, щоб обмежити опозицію, вимагав перемоги будь-якої партії. Вафд дозволив “Братам-мусульманам” зберегти дисципліну серед своїх членів, а також зберегти свою власну ідеологію. Особливо лякаючою для єгиптян була перспектива, що фундаменталістський радикалізм міг зруйнувати національну цілісність і принести жорстокий безлад. Боротьба між мусульманами та християнською меншістю була особливо небезпечною. Звичайна відповідь фундаменталістів християнам полягала в тому, що вони поважають християн, і, що в ісламській державі будуть добре ставитися до християн. Але такі ввічливі запевнення не можуть знищити той факт, що фундаменталістські групи часто знаходилися в центрі діяльності, спрямованої на агітацію проти християн. Широкомасштабна боротьба розпочалася 17-19 червня 1981 р., і була спричинена сутичкою між мусульманами й сусідами коптами у бідних околицях Каїру. В цій події “аль-Даввах” притримувався екстремістської лінії. Вони заявили, що копти зводять наклеп на іслам і організують вбивства мусульман. У таких напружених умовах того часу такі твердження були небезпечними провокаціями. Коли Садату здалося, що “Брати-мусульмани” стали надто зухвалими у своєму критицизмі, а революційні групи – надто сміливими у своїй жорстокості, спрямованій проти режиму, він вирішив, що фундаменталісти повинні бути придушені. У вересні 1981 р., намагаючись повторити те, що зробив Насер у 1954 р., він наказав заарештувати більше 1500 чоловік, майже 90 процентів яких були ісламськими активістами [69, с. 118]. Демонстрації протесту поза мечеттю були розпущені поліцією. Три головні видання “Братів-мусульман” були заборонені, а десять ісламських релігійних спільнот розпалися. Уряд узяв під контроль 40 тисяч приватних мечетей і заявив про те, що тільки окремим проповідникам буде дозволено читати проповіді у них.

Ще більш неспокійними, ніж “Брати-мусульмани”, були автономні ісламські групи, які сформувались в університетах. Фундаменталісти виграли вибори у багатьох студентських урядах. Садат заявив, що він хотів би запропонувати своїм “юним синам, яких обманювали... можливість подумати й повернутися”

Уряд також запровадив нові правила, спрямовані на те, щоб послабити фундаменталізм в університетах. Спеціальні університетські поліцейські відділення були приставлені патрулювати університетські майданчики. Завідуючим дозволялося карати студентів за “залучення до політичних партій”. Було заборонено тримати зброю на території університету, а тим, хто не були студентами університету, заборонялося заходити на його територію. Початок академічного року був відкладений на три тижні для того, щоб університетські органи влади встигли підготуватися.

У 1981 р. президента Садата було вбито ісламськими терористами. Віце-президент Хосні Мубарак заявив: “що напад був частиною великої змови, яка мала на меті вбити лідерів країни і встановити ісламський режим”. Подібно до невдалого вбивства Насера у 1954 р., вбивство Садата у 1981 р. було іншою відправною точкою для курсу фундаменталізму в Єгипті. Тепер, замість того, щоб сигналізувати початок революції, як сподівалися екстремісти, вбивство налякало єгиптян і завершило другу хвилю росту фундаменталізму в Єгипті. Однак заміна Садата Мубараком внесла нові можливості для більш помірного, реформістського фундаменталізму. Крім того, що Мубарак придушив заворушення, він установив нову стратегію примирення опозиції, яка і так дещо похитнулася через кризу і боялася повного придушення. Внаслідок чого з‘явився політичний контракт, за яким уряд дозволив критикам функціонувати – іноді навіть радитися з ними – взамін на їх приборкання. Мубарак швидко зустрівся з лідерами законних опозиційних партій правих і лівих. Мубарак заявив їм: “Перш ніж убити мене, фундаменталісти вб‘ють вас” [194, с. 89], наголосивши на загальній зацікавленості в стабільності й обмежуючи ісламський екстремізм. Перші роки Мубарака на посаді президента були відзначені відносним соціальним миром. Угоди Кемп Дейвіду могли засуджуватись при правлінні й, але його наступник підтримував їх і пожинав вигоди. “Брати-мусульмани” продовжували виборчу діяльність, але їм не вдалося здобути ні власної легалізації, ані замінити Шаріатом всі закони. Радикальні групи функціонували в університетських містечках і деяких громадах, виконуючи певні терористичні дії, але не погрожуючи стабільності держави.

Мирне ісламське відродження процвітало й втягувало мільйони єгиптян. Збільшилося відвідування мечетей, все більше жінок засвоювали консервативну моду в одязі. Така ісламська культурна хвиля була, наприклад, символізована навесні 1985 р. боротьбою з афішами на бамперах, коли водії почали знаходити на своїх машинах ісламські гасла. Деякі описували цей феномен як вид плебісциту з боку релігії у суспільстві. Інші вважали, що люди таким чином реагували на загрози про те, що машини, на яких не буде таких афіш, будуть вандалізовані. Так чи інакше, соціальний розвиток пропонував, навіть відносно аполітично, ісламську владу. Імовірно, найсильнішим результатом для