У 90-ті рр. активізувалися спроби зовнішніх і внутрішніх сил залучити сусідню нам державу Росію до протистояння з ісламським світом, яке здатне викликати серйозну загрозу її безпеки і територіальної цілісності. Сьогодні виразно простежуються етапи цього процесу. Його наростання було пов‘язане з участю Росії в урегулюванні кризи на Балканах і спробами між православною більшості і мусульманськими общинами в самій Росії. Загострення проблеми сепаратизму Чечні під ісламськими гаслами спричинило зростання кількості спроб утручання зарубіжних мусульманських кіл у внутрішні справи країн колишнього Радянського Союзу. Проведення передвиборчих кампаній у Росії стало супроводжуватися спробами частини політиків використовувати релігійну (ісламську, православну) риторику у боротьбі за владу. Збройний конфлікт у Дагестані 1999 р. збільшив імовірність формування власне ісламського екстремізму в Росії. І, нарешті, терористичні акти в російських містах і військова кампанія в Чечні додали “ісламської складової” до північнокавказьких подій. Події, що відбулися в цій послідовності ще раз підтвердили, що іслам виступає важливим чинником, який визначає відносини Росії й країн СНД із зовнішнім світом.

Неврегульованість економічних відносин між країнами Заходу і Близького Сходу і пов‘язана з цим внутрішня напруга у багатьох арабських державах, а також у геополітичному плані традиційна соціально-економічна відсталість багатьох країн Близького Сходу доповнилася також кризовим станом економіки значної частини сусідніх з Росією нових незалежних держав із переважаючим мусульманським населенням. Збройні конфлікти на релігійному й національному ґрунті ускладнили у 90-і рр. соціально-економічне становище в ряді країн Близького Сходу і Північної Африки, загострили і без того напружену демографічну ситуацію проблемою біженців, сприяли пауперизації населення, безробіттю.

У спробах подолання відсталості арабські країни продемонстрували прагнення використати різні економічні концепції. Зокрема, в арабів зберігся інтерес до розробок, які передбачають економічне зростання на традиціоналістичній основі як альтернативи західному економічному лібералізму. Так, директор ради з інформації “Будинку Мудрості” Іраку (аналог Академії наук) Хамід Юсеф Хаммаді, вважає, що “економічне зростання цих держав було досягнуте в рамках системи азіатських соціальних понять і цінностей, що поєднують благо суспільства та інтереси особистості”. З цього він робить висновок, що “демократичні перетворення повинні йти за економічною модернізацією, а не навпаки, що суперечить цінностям американського лібералізму, який засновується на розширенні свободи ринку та індивідуальних інтересів” [138]. У свою чергу, прагнення частини арабських дослідників оцінити як неприйнятну для своїх країн “західну” модель розвитку знаходить розуміння в ісламських фундаменталістів. Соціально-економічні труднощі, викликані стихійною модернізацією, особливо в тих арабських країнах, де застосовують ісламські принципи державного й суспільного устрою, стимулювали вплив на формування внутрішньої ісламської опозиції. Реакцією керівництва таких країн стало намагання перевести діяльність місцевих радикалів у русло ідеологічної боротьби із зовнішнім супротивником. З цих же причин робилися спроби орієнтувати осіб, які брали участь у бойових діях в рамках “джихаду” (арабські “афганці”, “боснійці”, “чеченці”, “косовці”) і на нові зовнішні “загрози”.

Розвиток радикальних ісламських рухів на Арабському Сході у 90-х рр. відбувався на фоні двоєдиного процесу розмежування і консолідації самих мусульманських країн. Зокрема, продовжувало зберігатися протистояння різних зарубіжних ісламських “центрів сили” (наприклад, ірано-саудівські, ірано-турецькі, внутрішньо афганські суперечності та ін.). У той же час, продовжувався процес міжісламської інтеграції. У зв‘язку з геополітичними змінами, що відбулися у цей час, в ньому взяли участь деякі нові незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі. Застосовуючи ісламську риторику в політичних цілях, їх лідери стали декларувати прихильність до мусульманських цінностей або включати територію своїх держав в “райони традиційного поширення ісламу”.

Прихильність до інтеграції під гаслом “ісламської солідарності” продемонстрували також найбільш могутні ісламські держави Близького Сходу і Середнього Сходу. “При цьому, - пише дослідник П.В. Чернов, - різні зарубіжні ісламські центри (іранський, саудівський, турецький, пакистанський та ін.) почали докладати зусилля, щоб утягнути до ісламської орбіти (політично, економічно і навіть інфраструктурно) мусульманські регіони СНД” [141, с. 71]. В деяких країнах СНД спроба “відродження ісламу зверху” (в тому числі в інтересах співпраці з розвиненими ісламськими державами з метою отримання можливих інвестицій) призвела до негативних наслідків, які стимулювали радикальні настрої у мусульманських общинах. Так, питання про введення шаріату (тим більше за сприяння іноземних фахівців) не могли бути зустрінуті із задоволенням усім суспільством, що послужило новим конфліктогенним чинником і сприяло природній появі груп ортодоксально налаштованих осіб, які вбачали у своїх опонентах уже не інакомислячих співгромадян, а “ворогів ісламу”. Подібного роду “ісламізація” в умовах суспільства з історично нестійкими