ІІ. 2. Поняття джерела ісламського фундаменталізму

Основним чинником глобальної радикалізації ісламу останніх десятиліть стало фактичне створення монополярної системи міжнародних відносин, прагнення до світового панування США – головного противника ісламських фундаменталістів. Адже головну роль у виробленні американської політики відносно мусульманських країн відігравали геополітичні й економічні інтереси США. Зокрема, зазначалося, що США обирають відносно ісламу політику, яка насамперед враховувала б напрями загроз, що виходять від так званої “дуги нестабільності” (“дуги кризи”) (Балкани, Кавказ, Північна Африка, Близький Схід, Центральна й Південна Азія). У зв‘язку з цим, вже на початку 90-х рр. США визнали, що швидке збільшення числа місцевих і регіональних конфліктів у вказаній зоні й втрата США контролю над цими конфліктами загрожує американським інтересам, які зводяться до того, що тут розташовуються великі запаси нафти і природного газу, стратегічні маршрути трубопроводів [5, с. 52]. Одночасно зросли претензії окремих східних країн на володіння ядерною зброєю (“ісламська атомна бомба”) і загрозами її застосування в регіональних конфліктах, але Росія, продовжуючи в геополітичному плані залишатися частиною центральноазіатської й близькосхідний системи координат, на початку 90-х рр. продемонструвала явно прозахідні спрямування, що йшли врозріз із її інтересами на Сході. На думку вченого М.В. Рядова, “як би не складалися відносини між Російською Федерацією і глобальними і регіональними “центрами сили”, наперед усього США, геостратегічне значення регіонів Центральної Азії, Близького і Середнього Сходу завжди буде значною мірою визначатися їх географічною близькістю до Росії”. У отриманій таким чином конфігурації міжнародних відносин зросло прагнення частини радикальних ісламських сил зайняти більш високу нішу в системі нового світового порядку, використовуючи при цьому екстремальні форми боротьби.

У цей же період адміністрація Сполучених Штатів стала розглядати ісламський екстремізм як основну складову міжнародного тероризму, загрозливу їх національній безпеці. Здійснені ісламістами крупно масштабні терористичні акти проти установ і громадян США (вибухи на військових об‘єктах у Саудівській Аравії 1995-1996 рр., посольств в Африці в серпні 1998 р., у вересні 2001 року) примусили Вашингтон підключити до боротьби й ісламським екстремізмом практично весь державний апарат, а також активно використати можливості партнерів (насамперед, Ізраїль).

Одним із таких засобів тиску на небажані режими стало застосування Сполученими Штатами та їх союзниками по НАТО політики “подвійних стандартів”. У такого роду виборності американського зовнішньополітичного курсу споглядалась не лише подвійність підходів США до оцінки діяльності суверенних країн. Це свідчило також про нездатність американської адміністрації ефективно здійснювати взяті на себе функції щодо контролю за непоширенням терористичних виявів на ґрунті релігійного (ісламського) екстремізму. Спроби встановлення США “нового світового порядку”, виходячи передусім із своїх власних інтересів, стали приводити до збільшення “некерованості” так званого “ісламського чинника”. Це, у свою чергу, істотно знизило можливість надання іншими членами міжнародного співтовариства стримуючого впливу на поширення ісламського екстремізму. Крім того, ставка на використання військової сили в придушенні “вогнищ тероризму” або ліквідації окремих осіб, що кваліфікуються Сполученими Штатами як “спонсори міжнародного тероризму”, виявилася малоефективна і призводила до непередбачених наслідків.

Ці акції відносно представників так званого “ісламського тероризму” з боку США, давали зворотній ефект, сприяли зростанню популярності екстремістів в своєму середовищі й авторитету серед потенційних прихильників. Так, наприклад, спроби США “розрахуватися” за вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, Нью Йорку восени 2001 р. з Усамою Бен Ладеном, завдавши ракетних ударів по тренувальних таборах бойовиків в Афганістані і фармацевтичній фабриці “Аш-Шифа” в Судані, призвели до того, що “головний спонсор міжнародного тероризму” набув такої популярності у світі, про яку і не передбачав свого часу, б‘ючись (при підтримці тих же американців) проти радянських військ в Афганістані, а пізніше, створюючи фінансову й економічну інфраструктуру для боротьби з “невірними” режимами в різних регіонах. Аналогічний ефект досягався в наслідок проведення силових акцій владою основного союзника США на Близькому Сході – Ізраїлю – проти палестинських ісламських організацій на окупованих територіях.

Сполучені Штати, підтримуючи політику “подвійних стандартів”, йшли на надання допомоги державам, на території яких знаходили притулок бойовики, що брали участь в озброєній діяльність з ісламським забарвленням в різних країнах і регіонах (Афганістан, Боснія та ін.).

Слід зазначити, що на розвиток радикальних тенденцій в ісламі на Близькому Сході в 90-ті рр. вплинула політика провідних країн Західної Європи в сфері протидії ісламському екстремізму. Внаслідок ряду обставин (географічна близькість арабо-мусульманських країн, чисельна мусульманська діаспора) уряди держав західної Європи не змогли ігнорувати зростаючу роль ісламу в суспільно-політичному і культурному житті своїх країн. У свою чергу, деякі служителі ісламу в Європі не приховують свої далекоглядні цілі. Вони заявляють, що “іслам є не тільки індивідуально-суб‘єктивною, але й історичною можливістю для європейців”, що європейські мусульмани розглядають “іслам як альтернативу споживчому, раціональному і спустошуючому душу життю в західному світі”. “Зустріч з Ісламом, - вважають вони, - є для Європи останнім духовним викликом. Наша ісламська спільність пропонується як соціальна модель для всіх зацікавлених європейців. Сьогоднішня світова система заганяє людину до ізоляціонізму, в той час як комплексність буття відчувається тільки в єдності з іншими Саме Іслам із його ідеалом соціальної людини може сприяти досягненню цієї мети” [107, с. 19].

Слід зазначити, що позиція керівництва окремих провідних