Групи, які беруть на озброєння погляди “ваххабізму”, охоплюють частину країн Близького й Середнього Сходу, деякі інші афро-азіатські країни, а також держави пострадянського простору. Ідеологія, яка їх об’єднує, включає в себе набір ісламістської риторики, що має в своїй основі спрощене тлумачення ханбалітського мазхабу, а також підвищену ворожість “традиційному” або “національному” ісламу. У доктринальному плані “ваххабіти” підпадають під категорію “ісламських радикалів” (“ісламських екстремістів”, “ісламістів”, “палафітів”) яка, за визначенням А.А. Ігнатенко, включає в себе: рухи, партії, угрупування, орієнтовані на зміну status quo (в політичній, соціальній, економічній, геополітичній сферах) з використанням радикальних, насильницьких методів і як такі, що керуються, а скоріше “прикриваються” ісламом, точніше, певними його положеннями, запозиченими з нормативної спадщини цієї релігії й відповідним чином інтерпретованими [40]. Можна зазначити, що ідеологічні настанови “ваххабітів” переважають над вірою. На це вже вказували окремі дослідники. Наприклад, З. Арухов, розглядаючи ваххабітські угрупування з числа дагестанців, вважає їх носіями “маргінальної, екстремістської ідеології, по великому рахунку такої, що не має нічого спільного з ісламською релігією” [5, с. 50].

В реалізації своїх ідей для “ваххабітів”, на відміну від багатьох “традиційних” фундаменталістських організацій на Близькому Сході 60-70-х рр. характерні такі риси, як зростання інтернаціональності (за етнонаціональним складом учасників), за пріоритетами боротьби – не зміна суспільства, а озброєне встановлення своєї влади), войовничість (примітивна версія “джихаду”), жорстокість (викрадення людей, застосування тортур і, культ особистості польових командирів тощо). Одним із можливих пояснень характерних особливостей ідеологічних поглядів і практики “ваххабітів” є те, що значна частина первинних прихильників цього руху відносилася до категорії арабських “афганців”. Слід зазначити, що на території Росії та інших країн СНД ідеї “ваххабізму” набувають поширення в тих районах, де спочатку не міцно закріплений “традиційний” іслам зазнавав протягом певного часу руйнуючого впливу атеїстичної пропаганди, а подальша “реісламізація” проходила за участю прихильників відродження “чистого” ісламу, в тому числі, з арабських країн. Схожа ситуація спостерігалася в деяких “постсоціалістичних” країнах, наприклад, у Південному Йемені. Соціально-економічна перебудова та реконструкція родово-племінних, кланових та інших відносин, що їх супроводжувала, призвели до того, що до перебудови певні групи населення, не завжди можуть пристосуватись, а це викликало до життя соціальні прошарки маргінального типу, чиї потреби, насамперед, породжують “попит” на примітивну ідеологію войовничого ісламу.

Ці протиріччя стали помітними в ході подій на Балканах. У зв‘язку з різким загостренням збройного конфлікту в Косові радикальні ісламські кола в арабських країнах взяли участь в анти сербській пропагандистській кампанії. Наприклад, лідери єгипетських угрупувань “Аль-Гамаа аль-ісламія” та “Аль-Джихад аль-ісламія”, що сприйняли позицію Росії в Балканській кризі як ворожу мусульманам Косова та й всьому ісламському світові. Інший впливовий близькосхідний рух “Хамас” у своїй заяві з приводу Косовських подій закликав арабські та ісламські держави “вжити заходів щодо надання термінової допомоги мусульманам Косова для запобігання повторенню трагедії, яка випала на долю палестинського народу”. Однак головним винуватцем кризи “Хамас” називав усе ж США, які “прикидаються захисниками мусульман,хоча підтримують сіоністську окупацію Палестини й терористичні дії проти палестинського народу”. Представники “Хамас” заявили також, що “американське втручання – це спроба під прикриттям лозунгу про права людини досягти особистих цілей, що полягають у встановленні повного контролю на Балканах” [96, с. 37]. Сучасні неурядові релігійно-політичні організації на Близькому Сході в ідейно-політичному відношенні мають головним чином антизахідну та антисіоністську спрямованість. Ворожість близькосхідних НРПО політиці країн Заходу виходять з прагнення ісламістів відстояти можливість того способу життя, який вони пов‘язують з реалізацією основних положень своєї релігійної доктрини. Наприклад, журнал “Аль-Муджтамаа”, що видається в Кувейті, відображає в цілому позицію “Братів-мусульман” і прямо затверджує, що Захід проводить щодо ісламської “умми” підривну політику. При цьому він переслідує такі цілі: “підрив позитивного прикладу ісламського способу життя; оголошення широкомасштабної війни носіям ісламської свідомості; звинувачення мусульманських організацій у тероризмі, екстремізмі й насильстві для нещадного придушення їх в будь-якому місці; підрив базису країн ісламського світу та їх народів, навіть тих країн, уряди яких не обрали іслам як образ правління, шляхом блокади, міжнародних санкцій або ж нанесення військових ударів; підриву їх економіки через нечесну конкуренцію, зменшення їх прибутків від продажу нафти; здійснення геноциду ісламських народів без різниці між тими, хто дійсно дотримується ісламу і тими, хто не зв‘язує свою особистість з ісламом” [245]. З урахуванням подібної позиції фундаменталістських кіл на Близькому Сході не виключено, що вчинення тиску на арабські країни з боку США та їх союзників буде лише сприяти подальшому наростанню антизахідних настроїв у мусульманських общинах.

Як правило, із точки зору урядів арабо-мусульманських країн, угрупування фундаменталістської орієнтації поділяються на помірні, радикальні та екстремістські. Головним критерієм цього поділу служить, переважно, міра їх причетності до опозиційної або антиурядової діяльності, а також готовність до застосування насильницьких, збройних методів у досягненні поставлених політичних цілей. Для більш поглибленого аналізу вважаємо за доцільне виділити такі основні критерії оцінки діяльності різних угрупувань ісламістів, що використовують методи терору. По-перше, мета для досягнення якої застосовується насильство, кошти та форма його застосування. По-друге, ймовірність використання ісламських гасел для прикриття діяльності сепаратистських у своїй основі рухів. По-третє, можливість використання гасел ісламу для виправдання діяльності членів тих угрупувань, для яких насильство стало формою існування або засобом наживи. У цьому зв‘язку не можна також ігнорувати і той факт, що організаційна стійкість тих або інших НРПО засновується не стільки на релігійних та