Першими прихильниками буддизму стали царі держави Магадха — Бімбісара та Аджатаматру, сучасники Будди. Через три місяці після смерті Будди, за царя Аджатаматру, відбувся перший буддистський собор (сангіті), що проходив у печері Саптапарна відомого монастиря Наланда (зараз — район Патна, штат Біхар). Другий собор відбувся через сто років у Вайшалі.

Спочатку послідовники Будди невеликими групами (не менше шести чоловік) збиралися в усамітненому місці на час дощів і, чекаючи кінця цього періоду, утворювали мікрогромади. Той, хто вступав до громади (бхікшу), відмовлявся від будь-якої власності, голив голову, вдягав-ся в грубий одяг (переважно жовтого кольору) і проводив свій час у мандрах, бесідах, самопізнанні та медитаціях. Померлих бхікшу ховали там, де вони мешкали. Пізніше на місцях поховань найбільш відомих діячів буддисти будува-ли пам'ятники — ступи (куполоподібні будівлі — склепи з замурованим входом). Біля цих ступ будувались різні спо-руди. Так виникали монастирі. З часом монастирі стали головною і, по суті, єдиною формою організації буддистів. Саме монастирі стали центра-ми буддизму, від яких йшло його поширення.

На час утворення імперії Маур'їв (IV ст. до н. е.) буд-дизм мав уже багато прибічників в Індії. Буддистські ідеї рівності людей (особливо ченців — незалежно від варн і каст), благодійного правління монарха, терпимість, культ етики — все це сприяло успіху нового вчення і підтримці його правителями. За третього царя з династії Маур'їв, Ашоки, буддизм близько 250 року до н. е. став в Індії дер-жавною релігією. Під керівництвом цього царя був скли-каний третій буддистський собор у Паталіпутрі. Цар Ашока визнав істинним учення тхеравадистів, що зумови-ло розкол у буддизмі.

Після собору суперечки продовжували загострюватись, причому найвищої точки накалу вони досягли на четвертому соборі, скликаному на рубежі І-ІІ ст. правителем північноіндійського Кушанського царства Канішкою в Каш-мірі. Саме на цьому соборі остаточно відбувся розкол між послідовниками різних напрямів. Прибічники напряму, що переміг на соборі, заклали основи самостійного існування буддизму махаяни. Адепти хінаяни не визнали цей собор.

У сучасному буддизмі існують три напрями, які значною мірою різняться і за доктринальними положеннями, і за характером культової практики. Це хінаяна («вузький шлях спасіння»), або індо-південний і південно-східний буддизм; махаона («широкий шлях спасіння»), або дао-буддизм (далекосхідний буддизм); ваджраяна, ламаїзм, або тактраяна (центральноазіатський буддизм).

Хінаяна

Хінаяна — це філософськи початковий буддизм. Хіна-яна («мала колісниця») сповідує вузький шлях спасіння. Відповідно до цього вчення, нірвани може досягти лише вузьке коло осіб — ченці. Хінаяна рішуче вимагає відмови від усього мирського. Будда виступає тут як людина виключної моральної чесноти, великий вчитель, який вказує іншим шлях до спасіння. Буддистський ідеал звільнення на-був у хінаяні форми переважно особистого вдосконален-ня, незалежного від будь-яких зовнішніх умов — ідеал архату. Архат («достойний») — істота, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари). Хінаяна роз-винула вчення про дхарму.

Обрядовість хінаяни зв'язана з культом Будди, вшану-ванням місць його життя, поклонінням ступам, проповіду-ванням тошо.

Поширення буддизму форми хінаяни (тхеравади) інтен-сивно розпочалося за царя Ашока. В ІІІ ст. до н.е. його син Махінда та дочка Сангхамітта прибули на острів Цейлон (Шрі-Ланка), де їх проповіді знайшли багато прибічників. Водночас цар Ашока відрядив двох буддистських місіонерів, Сона і Уттара, до Індокитаю, де вони створили громаду тхеравадського напряму в монській державі Тхатон. Місіонери Ашоки сприяли поширенню буддизму на Таїланді.

На території Шрі-Ланки утвердження буддизму йшло в постійній боротьбі з нападами тамілів. Найбільші з них відби-ли царі Дуттагамані Абхая (101-77 pp. до н.е.) та Ваттагамані (29-17 pp. до н.е.). Ос-танній з них остаточно відстояв тхераваду як пануючий напрям буддизму.

На землях сучасної Кам-боджі буддизм став поширюва-тися з II-IV століття. В державі Бапном (кит. Фунань) першими проповідниками були вихідці з Індії. Тривалий час буддизм співіснував з індуїзмом (до XIII — початку XIV ст.). Згодом буддизм став домінуючою, а потім і державною релігією; офіційним заступником кам-боджійського буддизму був проголошений монарх. Оста-точно позиції тхеравади утвер-дилися за царя Джаявармані VII (1181-1220 pp.).

На території М'янми в V ст. у результаті синкретизму буд-дизму з місцевим культом натів утворився специфічний бірман-ський буддизм, який тривалий час співіснував з індуїстськими культами Вішну та Шиви. Різноманітність культів зумовила виникнення тантричного буддизму. У 841 році племена м'янма створили місто Паган, що в середині XI ст. стало столицею імперії. За царя Аніруда (1044-1077 pp.) офіційною релігією Паганської імперії став сінгальський буддизм тхеравадського напряму. В XIV ст. держава розпалася на безліч невеликих царств та князівств. Відродження бірманської держави зі столицею Янгон (Ран-гун) відбулося в період правління династії Конбаунів (1752-1885 pp.). Буддизм тхеравадського напряму став інтеграль-ною частиною політичної системи: сангха була реформова-на відповідно до адміністративного устрою держави. Всі мо-настирі підкорятися адміністративній раді (судхамма), керу-вав якою татанабаїн («охоронець порядку»).

V XIII ст. з'явилися перші тайські держави. Одна з найбільших — Сукхотай — стала центром буддизму. В 1350 році виникла держава Аютія (Сіам), а з середини XV ст. у ній розвинувся індобуддистський культ девараджі («бога-царя»). З 1782 року до влади прийшла бангкокська династія Чакрі, за якої буддизм тхеравадського напряму став державною релігією.

На території сучасного Лаосу буддизм був поширений ще до утворення першої лаоської держави Лансанг (XIV ст.). У Лансанзі буддизм як пануюча релігія включав у себе еле-менти тхеравади та махаяни, а також вішнуїстського та шиваїтського культів. Золота статуя Будди на ім'я Прабанг, що була подарована кхмерським