Після його смерті Лансанг роз-пався на три держави, між якими почалися міжусобні війни, що призвели до занепаду як держав, так і буддизму. У XVIII ст. лаоські держави потрапили у васальну залежність від Сіаму.

З XV ст. почалася європей-ська колонізація азіатських країн, що суттєво підірвало по-зиції буддизму. Так, поступове завоювання М'янми Англією, що тривало понад 60 років, призве-ло до ліквідації двох засад буд-дизму: монархії та інституту татанабаїна, в результаті чого цент-ралізована сангха перетворила-ся на общини і перестала бути активною політичною силою. Місцева влада, яка була постав-лена англійським урядом, прий-няла християнство.

У 1893 році почалася фран-цузька колонізація Лаосу. За конвенцією 1895 року, з трьох лаоських держав була збережена одна — Луангпрабанг, над якою був встановлений французький протекторат. У 1928 році французька адміністрація ухвалила постанову про реорганізацію лаоської сангхи за типом таїландської та про проголошення буддизму державною релігією. З отри-манням незалежності іншими країнами Південно-Східної Азії почалося відродження буддистських організацій.

1.1. Школи хінаяни

Історично хінаяна поділяється на ряд шкіл. Тхеравада — найбільш рання школа, яку утворили найфанатичніші послідовники Будди одразу ж після його смерті. Вони прагнули зберегти в пам'яті кожне слово, кожний жест, кожний епізод з життя вчителя. Тхеравадисти вважають Будду земною істо-тою, яка досягла перетворення завдяки своїм виключним можливостям через 550 перероджень. За їх розрахунками, Будда з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

З тхеравади виділилась стхавиравада — найдавніша з 18 шкіл, що зберегла в своїй традиції найбільш архаїчні елементи. Вона виникла в результаті розколу сангхи близько 350 р. до н.е. її патріархом було проголошено Тхера Могтампутта Тисса, великого чудотворця, який очистив сангху від єресі й утвердив стхавираваду як офі-ційну традицію буддизму в державі Ашока. Прихильники цієї школи вважали Будду ре-альною особою, наділеною як слабкими, так і надлюдськими якостями. За їх тради-цією, Будда закликав утримуватись від зла, акумулювати в собі лише добро.

Стхавиравада, в свою чергу, склада-лась з цілого шерегу шкіл. Ватсипутрія утворилася близько 280 року до н.е. Во-на виголошувала, що існує якась постійна матеріальна субстанція, яка визначає при-роду людської індивідуальності. Послідов-ники цієї школи вважали, що практична реалізація карми неможлива за межами існування особистості. Основним цент-ром поширення став район Аванті. Ця школа проіснувала до IX століття. Сарвастивада — ще одна з шкіл стхавиравади. Її засновником вважається архат Катьяніпутра. який на третьому буддистському соборі виголосив ідею сарвам асти (все існує). Вона визнає лише Абхидхарму-пітаку як канонічне творіння. Саутрантика — найпізніша школа стхавиравади. Виникла вона близько II ст. до н. е. Найбільшим духовним авторитетом корис-тується в ній Ананду, один з улюблених учнів Будди, який склав Сутра-пітаку. Зас-нував цю школу Уттара.

У наш час серед прихильників хінаяни найбільш поширені течії дхамамаютика-нікайя, маха-нікайя та інші. Під «нікайя» розуміють, скоріш, школи в буддистській громаді або ж поділ прибічників певної школи серед буддистів однієї країни.

ІІ. Махаона

Першим значним відгалуженням у початковому буддизмі була течія маха-сангхіків, що виникла в IV ст. до н. е. (у перекладі — «велика громада»), яка, в свою чергу, поділялась на самостійні школи — локотторавадінів, праджнапти-вадів і кайтіанів. З її середовиша пізніше виникло вчення, шо до початку І ст. н. е. перетворилося в самостійний напрям у буддизмі — махаяна. Це відбулося, відповідно до традиції, в кінці І ст. н. е. при кушанському царі Канішці, який скликав буддистський собор. Засновни-ком махаяни вважається буддистський проповідник філософ Нагараджуна.

Махаяна («велика колісниця") вказує широкий шлях спасіння. Досягти нірвани, за цим ученням, може не тільки монах, але й мирянин. Крім того, послідовник махая-ни повинен передусім дбати не про своє спасіння, а про спасіння інших. Тому вели-кого значення махаяна надає прозелітичній діяльності. Будда в цьому вченні вже не лю-дина, а бог, причому замість одного Будди з'являється декілька будд. Гаутама — лише один із будд — будда Шак'ямуні. Існують й інші — будда Амітаба (володар раю). Ади-будда (творець світу), будда Майтрейя (буд-да майбутнього) тощо. Великою пошаною користуються й бодхісатви — особи, які за-служили перехід до нірвани, але вирішили залишитись на землі заради спасіння інших людей. У махаяні з'являються також суд-ження про рай та пекло, які відсутні в ран-ньому буддизмі.

Культ у махаяні складніший, ніж у хінаяні, ритуал більш пишний, характерні по-клоніння великій кількості будд і бодхісатв, проголошення різних молитов та заклинань.

УIII ст. до н. е. буддизм у формі маха-яни поширився в Непалі. В Китаї буддизм розвинувся в його північній формі (махаяна) у І ст. до н.е. — І ст. н.е. Процес його утвердження і розвитку тут був склад-ним і тривалим. Ще впродовж багатьох століть і завдяки ве-ликим зусиллям проповідників і перекладачів текстів вироб-лялись і входили до вжитку китайські еквіваленти індо-буддистських понять і термінів. Багато понять у буддизмі з його сприйняттям життя як страждання і зла вступало в супереч-ність з поширеними в Китаї конфуціанськими нормами і принципами поведінки. Тільки сприяння даосизму, що фор-мувався паралельно, допомогло буддистам утвердитись на китайській землі. Тому не дивно, що перші буддистські гро-мади сприймались у Китаї як одна з течій даосизму.

Першими прибічниками буддизму були купці, які при-ходили до Китаю Великим шовковим шляхом. За перека-зом, перші буддистські сутри були привезені в Лоян, сто-лицю імперії Пізня Хань, за