У VI ст. буддизм у Китаї став пануючою ідеологічною течією, фактично здобувши статус державної релігії. Од-нак він не витіснив традиційні китайські вчення — кон-фуціанство та даосизм, а разом з ними становив синкре-тичний комплекс «трьох релігій» (Сань Цзяо), де кожне вчення, так би мовити, доповнювало одне одне.

На основі синтезу ідей та уявлень, взятих з філософських глибин буддизму, з традиційною китайською думкою виникла в Китаї течія чань-буддизм (яп. дзен). Назва «чань» походить від синкретичного «дхіана» (зосередження, медитація). Сутри дхіани були перекладені китайською мовою ще Даоанем.

Пізніше вони стали широко відомі в китайських буддистських монастирях. Чань-буддизм виник у Китаї на початку VI ст., після того, як туди переселився з Індії відомий патріарх індійського буддизму Бодхідхарма. На питання відомого за-ступника буддизму імператора У-ді з династії Лян, який прийняв його, як будуть оцінені його заслуги (будівництво монастирів та храмів, копіювання сутр, надання буддистам пільг тощо), Бодхідхарма відповів, що вся ця діяльність нічо-го не коштуватиме. Після цього патріарх залишив У-ді, віддалився з групою послідовників і поклав початок новій секті — чань. Вчення цієї секти закликає її послідовників частіше відмовлятися від зовнішнього світу, концентрувати свої думки та почуття на чомусь одному, зосереджуватись і заглиблюватись у безкраї глибини існуючого і таємничого. Метою чань-буддизму було досягнення трансу в процесі ме-дитації, вважалось, шо саме в стані трансу людина може дійти до всіх прихованих глибин і знайти прозріння, істину, як це було з самим Гаутамою Шак'ямуні.

Впродовж тривалого періоду буддизм користувався за-ступництвом імператорського двору. Проте в 845 році імператор У-цзун став ініціатором суворих гонінь на буд-дизм, метою яких був підрив економічної самостійності сангхи та скорочення її чисельності. В середині IX ст. в ре-зультаті урядових репресій позиції сангхи були підірвані, а незабаром почався її повільний, але неухильний занепад. У 1911 році, після повалення монархії, з'явилися буддистські школи нового типу, різноманітні чернечі асоціації та світ-ські буддистські угруповання, проте єдина загальнокитайська організація буддистів створена не була.

У другій половині IV ст. з Китаю буддизм поширився на Корейський півострів, де в X-XIV ст. став державною релігією. Першою з трьох держав, що існували на той час на Корейському півострові, де став популярним буддизм, була Когурьо. В 372 році до двору вану Когурьо разом з послом китайського царства Рання Цинь прибув чернець Сундо, який привіз зображення Будди та буддистську літературу. Незабаром були створені й перші монастирі. В Пекче буд-дизм з'явився на 12 років пізніше, коли в 384 році туди при-був із Східної Цзінь чернець Маранатха. В третій державі, Силла, буддизм офіційно був прийнятий ваном Попхіном у 527 році. Після об'єднання держав (у 60-х роках VII ст. Сил-ла об'єднала півострів) поширення буддизму йшло швидкими темпами, причому при домінуючому махаянистському напрямі. Формування основних шкіл при-падає на середину VII століття. Час найбільшого розвитку буддизму — період Корьо (X-XIV ст.). Нова династія інтенсив-но його підтримувала. Однак наприкінці цього періоду почали з'являтись ознаки втрати буддизмом його позицій. Чималу роль у боротьбі з ним зіграло конфуціан-ство, що з середини XIII ст. знову набрало сили. Правителі нової династії Лі, які при-йшли до влади в 1392 році, ставились до буддизму неприхильне. Наприкінці XV ст. будівництво монастирів було заборонене, а чисельність монахів значно обмежена. Наприкінці XIX ст. буддизм прийшов до повного занепаду. В період японського па-нування з'явились деякі стимули для його розвитку, але значення буддизму порівня-но з християнством було незначне. Після 1945 року в Північній Кореї буддизм був практично знищений, а на півдні він почав набувати популярності.

У VI ст. буддизм у формі махаяни з Ки-таю та Кореї завозиться до Японії. Вперше він був принесений в 552 році корейським проповідником з Пекче. Після перемоги роду Сога буддизм тут отримав офіційне визнання. Популярності буддизму сприяло прихильне ставлення до нього відомого діяча — принца Сьотоку (574-622 pp.). За імператора Сьому (правив 724-749 pp.) ця релігія була визнана державною. Згідно з офіційним декретом (731 р.), у кожній про-вінції було засновано монастир (кокубундзі), у всіх офіційних установах встанов-лювались вівтарі та зображення будд, а в столичному храмі Тодайдзі (місто Нара) бу-ла збудована 16-метрова статуя Будди (Вайрочана), золото для покриття якої зби-рали по всій Японії. Буддистських храмів були тисячі. В Японії знайшли свою другу батьківщину багато шкіл-сект буддизму.

Школа Кегон, що сформувалась і на-брала сили у VIII ст., перетворила столичний храм Тодайдзі, що їй належав, на центр, який претендував на об'єднання всіх релігійних напрямів, у тому числі й на зближення, синтез буддизму з синтоїзмом. Спираючись на принцип хондзі