Особливий вклад у зближення буд-дизму та синтоїзму внесла школа Сінгон (санскр. «мантра»), шо поширилась в порівняно пізній час з Індії, її засновник Кукай (774-835 pp.) розвивав культ Буд-ди Вайрочана, що сприймався в рамках цього вчення як символ космічного Всесвіту. Безліч будд і бодхісатв і магічно-символічний зв'язок з ними, ба-гато містичних ритуалів секти Сінгон дозволили зблизити буддизм і синтоїзм.

З IX ст. роль політичної влади імпера-торів відійшла в минуле. Функції регента-правителя захопили представники аристо-кратичного дому Фудзівара. В період правління цих регентів вплив буддизму став ще більшим. Центр адміністративного керівництва перемістився до буддистських монастирів, тому буддистське духовенство зосередило в своїх руках велику владу. Послаблення клану Фудзівара стало помітним уже з X ст., а в 1192 році полко-водець з клану Мінамото на ім'я Йоритомо захопив владу в країні і проголосив себе сьогуном. Увесь період сьогунату, що три-вав упродовж століть, буддизм продовжу-вав бути основною опорою влади. Проте в ньому відбувались значні зміни. Відійшли в минуле влада імператора і централізовано-адміністративне управління з монас-тирів, характерне для періоду регентства.

На передній план вийшли князі та їх васа-ли — самураї. В ситуації, що змінилась, мо-дифікувався й буддизм. Навзамін старим школам прийшли нові, вплив яких зберігся в країні й зараз.

По-перше, це течія Дзьодо (кит. Цзінту — «Чиста земля», тобто амідизм) з культом Західного раю та його володаря будди Амітаби. Засновник її в Японії Хонен (1133-1212 pp.) вважав за необхідне спростити віровчення буддизму, зробити його більш доступним для простого наро-ду. Для цього він ввів взяту ним з китай-ського амідизму практику повторення од-ного лише слова «Аміда», яке нібито по-винне принести віруючому спасіння. Ана-логічно діяла і споріднена з нею школа Дзьодо сін, заснована Сінраном (1174-1208 pp.), шо пропагувала культ Амітаби. Фраза «Наму Аміда буцу» («О, будда Амітаба») перетворилась на магічне закли-нання, що повторювалось близько 70 тис. разів на добу.

По-друге, великої популярності в Японії набула течія Нітирен, названа ім'ям її засновника (1222-1282 pp.), який так само, як і Хонен, прагнув спростити й очистити буддизм. В основі поклоніння Нітирен уже не Амітаба, а сам великий Будда. І не потрібно було прагнути до Західного раю і невідомої «Чистої землі»: Будда був скрізь, в усьому, в тому числі в тобі самому. Рано чи пізно в будь-якому, навіть у найображенішому і пригніченому, він проявить себе.

По-третє, найбільш відомою (якщо не найпопулярнішою) новою течією японсько-го буддизму стало вчення дзен. Дзен-буддизм — це японська реакція на індо-буддизм і прояв японського національного ду-ху в буддизмі (як чань-буддизм у Китаї). Дзен занесений до Японії з Китаю на ру-бежі ХП-ХПІ ст. в обох його модифікаціях, у північній та південній. Однак найбільшого розвитку набула північна школа, самовідда-ний проповідник ідей якої Доген вніс деякі суттєві зміни в її принципи. Так, Доген, на відміну від китайської традиції південної гілки чань, поважав авторитет Будди, сутр та свого вчителя. Особливо підкреслюється невіддільність Будди від усього існуючого. Основною метою є досягнення єдності лю-дини з божеством. Прихильники дзен не приділяють значної уваги ні догматиці, ні ритуалам. Просвітлення, згідно з ученням дзен-буддизму, відбувається не шляхом складного процесу, а миттєво.

Перші буддистські проповідники з'яви-лися на території Північного В'єтнаму, що входила в той час до китайської імперії Хань (II ст.). На початку III ст. виходець з Согду (Середня Азія) Кхіунг Тангхой (200-247 pp.) перекладав сутри з санскриту на веньянь. Багато проповідників прибувало до Зяоти (назва Північного В'єтнаму в I-V ст.) з півночі, що зумовило домінуючий вплив доктрин махаяни. Виникнення буддистських шкіл почалося з кінця VI сто-ліття. Всі перші школи сповідували вчення Тхієн — в'єтнамський різновид буддизму. До XII ст. буддизм був офіційною релігією імперії Чан. У другій половині XIV ст. серед представників в'єтнамської правлячої еліти посилився вплив неоконфуціанських доктрин. У зв'язку з цим, а також із занепа-дом династії Чан становище сангхи погіршилось. З другої половини XIX ст. після захоплення В'єтнаму французькими колонізаторами діяльність буддистських ор-ганізацій була обмежена, багато релігійних шкіл занепали та закрилися. На початку XX ст., а особливо в 30-х роках, відбулось помітне відродження буддизму, розширен-ня сфери діяльності сангхи в царині освіти й культури.

Перші свідчення про появу буддизму на Малаккському півострові відносяться до II століття. Однак свого розквіту тут він досяг у VIII столітті. На території Західної Індонезії буд-дизм поширювався впродовж V-VIII століть. У IX ст. він був домінуючою релігією на Центральній Яві. Буддистські держави склалися на той час на Яві та Суматрі, а потім ця релігія проникла на інші острови — Балі, Калімантан.

Після проникнення в країну торговців і завойовників з мусульманських країн Південної та Південно-Західної Азії буддистське віровчення було впродовж XIV-XVI ст. поступово витіснене ісламом.

Слід також зауважити, що на території Індії буддизм махаяни після розколу досяг розквіту за царя Харші (606-648 pp.). Але після вторгнення в Індію в 712 році мусуль-ман буддизм почав занепадати. В X ст. він зберігся пере-важно в Кашмірі, Біхарі та Бенгалії, а в XIII ст. під натис-ком індуїзму він фактично