Константинополь віддав перевагу Ісидору, розрахову-ючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойов-никами. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і ви-знати верховенство римського первосвященика. Візантій-ський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втяг-нути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зу-стріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох мі-сяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 p.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фактичний на-місник Папи Римського в руських князівствах. Коли Іси-дор у березні 1441 p., відправляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грець-кого походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентій-ський собор став однією з основних причин, через які Русь-ка церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не від-мовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою на-шестя шведів з півночі, військ поляків — із заходу, тур-ків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь папа Григорій XIII пропонує царю підкоритися «наміснику Бога на землі» та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропо-зиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинни-

ком: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взя-ла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом — Поділля, частину Волині. Поль-ща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводжувалося збройними протистояння-ми між ними. Але в 1385 p., відчуваючи загрозу Тевтонсь-кого ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням ли-товського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Захід-ної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, ви-тісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. Пози-ції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя мон-голо-татар резиденцію митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Го-род ельської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені у правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На держав-ні посади претендували тільки римо-католики. У Галичи-ні почався наступ на «схизматів» — відступників, роз-кольників (так католики називали православних). Право-славна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба огляда-тися на Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів — членів католи-цького чернечого ордену, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» утвер-джувати хрест католицької церкви «на кресах східних», набувала поширення ідея унезалежнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білоруського та україн-ського народів, насамперед шляхти і православного духо-венства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на пев-ний час традиційні для народу східні звичаї та богослуж-бові обряди, повинна була стати засобом поступового навер-нення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре-дитацію православної церкви. Польсько-литовська фео-дальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на укра-їнців і білорусів, намагалася створити незалежну від Мос-кви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискре-дитували православ'я. Так, у 1583 р. Київським митропо-литом був Онисифор Дівочка, який всупереч канонам пра-вославної церкви дозволив одружитися усім своїм єпис-копам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як ком-пенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучив-ши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред-ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Гедеон Балабан, роздратований супе-речками з братством, втручанням у справи з боку Конс-тантинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський — Дио-нісій Збируйський, пінський — Леонтій Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урів-няє в політичних і соціальних правах як православне ду-ховенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм (послом, представ-ником) вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони при-ймали верховенство Риму