Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бре-сті протягом 1594—1595 pp. Так були підготовлені до-кладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умо-ви її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада сприй-няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї

авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він за-кликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх на-мірів щодо унії, перейшов в опозицію до неї. Єпископ пе-ремишльський Михайло Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього ду-ховенства, шляхетства і братств.

Однак король Си#ізмунд III, побоюючись, що право-славні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не по-годився на скликання собору, відправивши єпископів Іпа-тія Потія, Кирила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайо-милися й підписали Символ віри (філіокве), визнали вер-ховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридент-ського соборів. Папською буллою уніатській церкві забез-печувалося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викар-бовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, з іншого — папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа просив Сигізмун-да III та католицьких ієрархів допомогти унії, а митропо-литу Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Ри-мі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро-шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із противниками унії. Уніатський синод у складі митропо-лита ; п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівниц-твом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Кли-менту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православ-ного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 p., були подані королю Сигізмунду III, але постано-ву православного собору король проігнорував. Так пра-вослав'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза за-

коном. Усі права, що належали православній церкві, пе-редавалися уніатській; для православних к ліру та ми-рян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в укра-їнському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), анти-католицький козацький рух під проводом Северина Нали-вайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могилева та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напру-жених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострюва-лися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боро-тьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва ки-ївське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єлисея Пле-тенецького, Захари Копистенського перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 p., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої пози-ції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціо-налізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтсь-ких школах та колегіях, переходила в латинство, полег-шуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому «мила віра благочестива, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовуватися «на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів».

Визвольна війна 1648—1654 pp. спричинила фактич-ний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під поль-ською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським до-

говором 1667 p., Правобережну Україну, крім Києва, Поль-ща зобов'язалася не обмежувати «грецько-руську» релі-гію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльсь-ка єпархія перейшла до унії в 1692 p., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 p., до 1720 р. — Холмська, По-лоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Га-личина