опинилася під Австрією, що зумовило інший дер-жавний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено так званий ре-лігійний фонд; греко-католицька (так вона стала ймену-ватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не тільки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможлив-лювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.
Запровадження унії спричинило пробудження націо-нальної свідомості українців. Невдовзі під тиском обста-вин і представники греко-католицького духовенства дій-шли висновку, що їх церква повинна стати однією із сил, які б протидіяли денаціоналізації та полонізації україн-ського народу. Польські власті дуже скоро переконались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали переслідувати уніатів. Вони намагали-ся латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за пер-шої нагоди ці школи знову українізовувалися, ставали осе-редками української духовності, сприяли збереженню укра-їнської мови.
Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква скла-далася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Поло-
цької та Луцької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту. Членом його був про-тоієрей Й. Семашко (згодом єпископ Литовський і Брест-ський), який став одним із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів. У березні 1838 р. він був при-значений головою греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку' про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою. В результаті його діяльності греко-уніатська колегія у 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного синоду, отри-мавши назву Білорусько-Литовська. Головою її став Й. Се-машко, рукоположений у сан архієпископа.
ЗО березня 1839 р. у синодальному храмі возз'єднали-ся західноукраїнські уніати з православною церквою. Та-ким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до скла-ду Руської православної церкви. Брестська унія залиши-лася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за католицьким зразком. Га-личину заполонили польські монахи, які принесли з со-бою католицькі звичаї й полонізацію.
Рух за очищення богослужбового обряду від латинсь-ких нашарувань розпочався на хвилі національного від-родження в Галичині в середині XIX ст. під впливом «Ру-ської трійці», революційних подій 1848 р. Але суттєвого значення він не мав. На Львівському синоді (1891 р.) бу-ли затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зробле-на спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства.
Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 pp. посилила політичний та економічний тиск на українське населення: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику про хрещення передав до костелу тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського ду-ховенства, греко-католицька церква.
За Ризьким договором 1921 p., Польща одержала, крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням — майже 4 млн. осіб (1200 єпархій). За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-визвольному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Поль-щі були відлучені від Московського патріархату надан-ням православній церкві статусу автокефальної, визнано-
го Константинопольським патріархом. Одночасно поча-лося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено.
Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож-ливий союз православних і греко-католиків, була Пінська унія — щорічні зібрання єзуїтів після 1921 p., де обгово-рювався процес навернення православних Західної Укра-їни і Західної Білорусі в католицьку віру. Духовні та світ-ські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-като-лицьку церкву у рівне становище перед Римом з польсь-ким костелом. Категорично виступали вони і проти збе-реження східного обряду, що давало змогу греко-католикам значною мірою1 зберегти свою самобутність.
Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної церк-ви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і ни-щення греко-католицької церкви». Існував навіть пере-лік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, се-ред авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Ко-цюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лесков, Л. Толстой, А. Че-хов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готу-вала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури.
До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фа-шистської окупації, особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку ра-дянської влади. її звинувачували у співробітництві з фа-шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.
Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944 р.) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й ново-обраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богослов-ських факультетів було рекрутовано в армію.
Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Гаврило Костельник організував гру-пу