Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався — опиняв-ся в сибірських казематах. Але остаточно викоренити прихильність населення до греко-католицької віри радян-ській владі так і не вдалося. Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебу-вала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була так звана конститу-ційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 p., рух за відновлення греко-като-лицької церкви набув організованого характеру. Створе-ний Комітет захисту Української католицької церкви звер-нувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, ви-магаючи визнання існуючої Української греко-католиць-кої церкви на території західних областей України. ЗО ли-стопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре-ко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська гре-ко-католицька церква взагалі і окремі церковні структу-ри були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив карди-нал Любомир Гузар.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-като-лицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Му-качівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади гре-ко-католиків діють майже у всіх областях України. Від-родження греко-католицьких парафій нерідко супроводжу-валося конфліктами з православними за право викорис-тання храмів.

г

Відновлюється структура традиційних чернечих орде-нів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі орде-ни — василіани, редемптористи, студити; жіночі — васи-ліанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої ро-дини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Вікен-тія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; чер-ниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і лю-дей похилого віку; редемптористи, студити здійснюють мі-сіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семіна-ристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька*церква відновила у Львові діяльність На-родної лічниці ім. Андрея Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 p., взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. — пер-ший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі II і III тисячоліть є стрімке зростання різноманітних кон-фесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисель-ність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лі-дерство, віруючих, майно. На початку XXI ст. УПЦ МП мала понад 6 тис. громад, УПЦ КП — понад 1750, УАПЦ — понад 600.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним на-родом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на укра-їнських теренах християнський плюралізм. Багато в чому перешкоджають йому ідеологізація церковного життя, над-мірне зближення церкви й політики, різноманітні зовнішні впливи. І надалі складною залишається проблема екумені-зації (об'єднання) українських християнських церков. Усе це певною мірою простежувалося під час візиту у 2001 р. до Києва і Львова Папи Римського Іоанна Павла II.