Це пояснюється тим, що у сиву давнину людський рід був здатний засвоїти, підпорядкувати собі лише зовнішній, поверховий шар природних явищ. Лише поступово, вкрай повільно, ут-ворюється певне поле, простір культури, всередині якого лише й може здійснюватися, відтворюватись специфічно людська діяльність. Однак низький рівень розвитку продуктивних сил не дає змоги протистояти природним стихіям. Тому у вже впорядкова-ну, «олюднену» сферу, яку люди тримали під своїм контролем за допомогою дій, спрямованих на предмети реального, поцейбічного світу, постійно втручаються зовнішні руйнівні, катастрофічні сили, що змушують людей до відповідних дій, від яких залежать їхнє життя чи смерть. Запобігти подібним експансіям природи на практиці, передбачити та зрозуміти їхні істинні причини люди були не в змозі. Зберегти цілісність і життєздатність прадавніх суспільних організмів, забезпечити надійні, передбачувані резуль-тати своєї діяльності вони могли лише за допомогою особливих магічних ритуалів і заклинань, лише в уяві і за допомогою уяви.

Уявлення про «інший», надприродний світ, що становить сут-ність релігії, пояснюється не неуцтвом, не помилками в пізнанні, а практичним безсиллям людей перед грізними та непідвладними їм силами. Невідоме стає пояснюваним, невизначеність знання знімається визначеністю віри. Анімістичне мислення заповнює широкі прогалини в знанні про причини природних явищ. Воно забезпечує надійність поведінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціонального погляду можна було очікувати від індивіда повної безпорадності.

На цій основі виникають певні ритуали, різні табу, звернені до ще не освоєного світу, який розглядають як сферу панування особливих «розумних» сил та істот, які значно перевищують при-родні людські здібності. Обожнення природи — необхідний, неминучий етап розвитку людської історії.

З розвитком процесу історії людства все виразніше виявляється тенденція, яка зрештою і викликає формування моральної сві-домості. Розвиток продуктивних сил, суспільний поділ праці не-минуче приводять до того, що з безликої сукупності, роду, племені виділяються індивіди, які спочатку практично, а згодом і у свідомості різняться за властивою лише їм соціальною функцією.

Отже, історично відбувається розрізнення поняття «індивід», яке просто вказує на належність до людського співтовариства, і поняття «особа», що фіксує особливу соціальну роль окремого індивіда. Поява особи можлива лише в тому разі, якщо поперед-ня, виключно «зовнішня», примусова, придатна на всі випадки я регуляція суспільства буде доповнена іншою — такою, моє до свідомості, або тим, що згодом отримає найменування “совість” людини, і передбачає її здатність у несподіваних, унікальних ситуаціях приймати власні рішення, спираючись на норми, сформульовані лише у загальній формі. Всі ці процеси урешті-решт зумовлюють появу і розвиток моралі як особ-ливої форми мотивації соціальної діяльності Та форми свідомості.

Моральна регуляція суспільства означає певну міру відособ-лення індивіда й усвідомлення ним цієї відособленості, коли наявні як потреби в особистому виборі, так і можливість його зробити. Моральні норми і вчинки, ними мотивовані, виникли в межах куль-тової діяльності, якою просякнутий побут первісних людей. Уже тут закладена неминучість конфлікту: релігійні уявлення, на про-тивагу моральним, відобразили усвідомлення несвободи, залеж-ності людського духу. Цей взаємозв'язок виявляється набагато складнішим, з'ясування взаємних претензій релігії та моралі три-ває й донині.

Зазначимо деякі моменти, необхідні для розуміння взаємозв'яз-ку релігії і моралі у давній час. Способи регулювання суспільного життя, зокрема моральні настанови, не є результатом свідомої угоди про найбільш розумні чи доцільні порядки співжиття. Норми моралі формуються незалежно під свідомості людей у зусиллях з виживання людського співтовариства в цілому. Так само й релігій-ний культ виникає не через неуцтво чи психологічну неврівнова-женість людей. Релігійні уявлення з являються як усвідомлення специфічних практичних актів, що відображають недосконалість розвитку продуктивних сил, заповнюючи прогалини в цілеспря-мованій діяльності роду. Лише поступово такі уявлення виділя-ються з практичних дій та набувають незалежного, «ідеального» існування.

Оскільки ці норми й уявлення про надприродне відображають суспільні потреби, а не наміри й переживання окремих індивіду-умів, то самі люди не усвідомлюють реальних механізмів їх появи, пояснюють їх причини у спотвореному вигляді. їх неминуче пере-осмислюють як продукт свідомої творчості, підпорядкування «за-повітам» зверху, і ому перед теологами відкриваються широкі можливості для містифікації таких причин і підстав. Це треба пояснити не спотворенням релігійних тлумачень моральних норм, а особливостями становлення суспільної свідомості, започатко-ваної в матеріально-виробничу діяльність.

Слід звернути увагу й на специфіку морального регулювання. Вона полягає в тому, що моральні норми не лімітують однознач-них вчинків у конкретних ситуаціях, а формулюють певний за-гальний напрям суспільно доцільної поведінки. Це досягається виділенням структури нормативних приписів і категорій, що в сукупності утворюють сферу належного, бажаного, яка не обов’язково збігається з суттєвим, з фактичною поведінкою, але вказує на його суспільно доцільні орієнтири.

Незаперечно, що реальна історія — результат діяльності людей, що переслідують свої цілі. Моральні норми, сфера належного — це виражені в узагальненій формі потреби суспільного розвитку, конкретизовані у вигляді ідеальних цінностей, звернених до свідомості (совісті) індивідів. Моральні норми та принципи — не довільні благі побажання, що випливають з одвічних критеріїв праведності, справедливості, розумності. Сфера належного в узагальненому вигляді виражає досвід йреси розвитку людського роду, є немовби індикатором, що засвідчує міру відповідності індивідуальної поведінки загальнолюдському досвідові. Її практичність виявляється не внаслідок окремих вчинків, а у принциповій спрямованості й масштабах усього суспільно-історичного процесу.