Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Хоч він був скликаний, власне, тільки для проголо-шення унії, на нього поряд з прихильниками папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поді-лилися на два Собори. Члени малопредставницького Уніатського Собору не припускали й думки щодо мо-жливості проведення спільного Собору з численними супротивниками унії.

Уніати відкрили засідання в міській соборній цер-кві, а православні — у приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ, наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з єписко-пами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам собору дворянами, міщанами і брат-ствами зі Львова, Володимира, Галича, Скали, Підгайців, Кам'янця-Подільського, Києва, Луцька, Мін-ська, Вільни та ін. міст: позбавити єпископів-відступників кафедр, не допустити укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква користувалася правами, затвердженими коро-лівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засу-див проголошення митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовт-ня 1596 р. схвалив унію, піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших представників православної церкви, позбавивши їх сану.

Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і фізичним тиском зовнішніх сил. Поль-ські феодали, напучувані єзуїтами, почали запрова-джувати унію жорстокими, насильницькими метода-ми. Розпочалося справжнє гоніння на православ'я.

Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних заби-рали церкви, священиків кидали до в'язниць. Уніати заволоділи навіть київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрун-товують своє "право" на цей історичний пам'ятник Київської Русі, побудований Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор пре-тендують і автокефалісти.

Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й облудну акцію, то істо-ричні наслідки цього були не тільки негативними. Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць нав'язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було надзвичайно важли-во, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідо-мості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають на-род, націю, виникала потреба їх захисту.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Зауважимо, що Галичи-на від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли у Галичині до 1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.

Унія створила передумови для розвитку націо-нальної інтелігенції. Формальне зрівняння з католи-цьким духовенством відкривало для українського ду-ховенства можливість здобувати середню й вищу осві-ту. Польські, римські, а пізніше австрійські та україн-ські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське на-ціональне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки на-ціональне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церк-ви, як продовжувача традицій київського християнства.

Після першого поділу Польщі Галичина потрапи-ла під владу Австрії. Завдяки політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський вплив у Галичині та протиставити йому місцеве насе-лення і духовенство, були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено умо-ви, сприятливі для національного відродження.

Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства, і воно вияви-лося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідовував унію у 1946 р.: "В 19 ст. наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне по-неволення і саме вона відродила наш народ національно". Що ж ми знаємо про цю діяльність греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?

В 1783 р. відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна семінарія, яка стає почат-ком і центром національного відродження у Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет ("все-училище"), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся відкриття студій для українців їх-ньою мовою — з богослів'я та філософії. В 1789 р. тут відкривається "Руський науковий інститут".

В 1816 р. перемишльський священик І. Могильницький (1777—1831 рр.) засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою "Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду". Головним завданням товариства була