В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, ти не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння. В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї.

Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначають в кінцевому підсумку її долю.

ІІІ. Релігійні традиції та звичаї в культурі українців

Основу православного віровчення складає Біблія («святе письмо»), Святий переказ, Символ віри, затверджений на перших двох соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священику. Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, виконання постів, таїнства, у яких «під видимим образом передається невидима благодать божа».

Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і маслосвяття.

Хрещення — прилучення до християнства шляхом занурення у воду або скроплення. Слово «хрещений» рівнозначне слову «християнин».

Обряд скроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини «нечисту силу». Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при занурюванні в неї давати йому ім'я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Воно впроваджувалося поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) було оголошене обов'язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають хрещеною водою; протестанти — окроплюють або занурюють у воду; православні тричі занурюють немовля у «святу воду». Цією дією нібито змивається «первородний гріх», наслідуваний дитиною від «прабатьків людства», що відкриває перед ним перспективу спасіння.

Причастя, або євхаристія, — з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа. Причащаючись, вчить церква, віруючий приймає «подячну жертву» і «прилучається до божественного єства». У деяких протестантських церквах і сектах (євангельські християни-баптисти, адвентисти, менноніти, п'ятидесятники та ін.) специфічною формою причастя є хлібопереломлення. На відміну від православ'я та католицизму, вони вважають причастя не таїнством, а обрядом, який символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі у друге пришестя Христа. Першоджерелами таїнства причастя є ті самі стародавні вірування та обряди. Первісні люди вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили, властивостей. З появою землеробства хліб і вино почали вважатися кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». З стародавніх релігій християни запозичили таїнство причастя, пов'язавши його з вченням про спокусливу жертовну смерть Іісуса.

Миропомазання — передавання хрещеному «благодаті святого духу» змазуванням його ароматичною речовиною — миро.

Обряд змазування тіла оліїстими речовинами виник набагато раніше, ніж християнство. Люди вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювалося, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жреців, змазували голову при освяченні первосвящеником згідно з обрядом іудаїзму.

Запозичивши з стародавніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах хрещення і миропомазання здійснювалося лише на пасху. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь — спокутуючи власні гріхи священикові, віруючі сподівалися одержати через нього прощення від Бога.

Джерела таїнства покаяння, або сповіді, — в первісних віруваннях про зло і гріх як «бісові сили», котрі переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною, і лише наприкінці IX ст. — замінена таємною, тобто сповіддю віруючого священику, хоча в православ'ї тепер, поряд з