В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова. На соборі було засуджено єресь Іакедонія і доповнено Символ віри (до 12 членів).

Третій Вселенський Собор. Було проведено в 431 р. Він був скликаний проти вчення константинопольського єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоносним, а Діву Марію — христородицею. Собор засудив єресь і остаточно затвердив Символ Віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

Чому християнство стало світовою релігією

Наступні події показали, що зміст нової духовності ( а вона була реалізована не лише у проповіді, але й у самому житті Ісуса і його ближчих учнів ) має значення, що виходить далеко за межі маленької Іудеї. В цей час Римську Імперію охоплює поступово наростаюча духовна криза. У величезних просторах люди почувають себе духовно загубленими, вони стають лише гвинтиками у величезній бюрократичній машині, без якої неможливо керувати імперією. Традиційні язичницькі боги виражали почуття душевної співпричетності у житті космосу, продовженням якого сприймалось життя античного міста – держави ( поліса ). Та ось Рим фактично перестав бути полісом, розрісся до розмірів імперії, і це відчуття зникло разом із попереднім укладом політичного й економічного життя. Старі боги втратили свій смисл для людини. Людина залишилась наодинці з собою й жадала нової смислової опори, пов’язаної вже саме з нею, шукала бога, звернутого до кожного, а не до всіх разом.

Християнство зуміло дати цю смислову опору. Більш того зробило можливою духовну спільність людей, які належать самим різним расам й національностям, адже християнський бог стоїть над зовнішніми відмінностями цього світу. Духовний універсалізм дозволив християнству стати світовою релігією, заклавши основи розуміння цінності людини незалежно від її раси, національності, класової приналежності. Християнська віра змінила сам устрій душі європейської людини. Змінилось глибинне світовідчуття людей: відкривши у собі особистість й свободу, люди стали перед такими питаннями буття, до яких не доходила ні антична думка, ні античне почуття. Перед за все цей античний переворот був пов’язаний з норовливістю. Нові проблеми людського існування ярко й глибоко виражені у Нагорній проповіді Ісуса.

6.Духовні й нравственні проблеми Нагорної проповіді

6.1. протиріччя між Духом і світом.

Як ми вже знаємо, антична людина почувала себе частиною космічного цілого. Зіткнення власних мотивів, драму власних пристрастей вона списувала на боротьбу обожнених світових сил. Християнська людина поєднує у собі й світ з його стихійними пристрастями й житейською мудрістю, й дух , що сходить до божественного духу. Але “мудрість світу цього “ й істина Духу виявляються несумісними, перебуваючи, тим не менш вкоріненими в одній і тій же людській душі. Тому внутрішнє життя людини виявляється сповненим таким внутрішнім драматизмом, таким напруженням, якого не знала язичницька культура.

Вимоги “світу” скликають до людини як до природного й соціального цілого, вимоги Духу виражені у християнському сумлінні й звернені до людини як до особистості, яка являє не частину будь-чого, а самостійне й самоцінне буття, образ Божий у людині. Але ці дві реальності перетинаються в людині, підказуючи їй несумісні один з одним мотиви й вчинки. «Ніхто не може служити двом панам: тому що чи одного буде ненавидіти, а іншого любити». (Мф. 6:24).

Моральний пафос Євангелія полягає у тому, щоб дати людині відчути своє високе духовне призначення, усвідомити внутрішній драматизм свого буття і зробити важкий, але єдино гідний його вибір. Людина покликана шукати свій вищий зміст, свою вищу правду не там де він є тільки частину цілого, а там, де він є особистість. А особистість знаходить свою справжню опору, свій справжній скарб не в мирській владі й багатстві, а в скарбі свого духу: «Не збирайте собі скарбів на землі, де моль і ржа винищує й де вори підкопують і крадуть; Але збирайте собі скарби на небі, де ні моль, ні ржа не винищують і де злодії не підкопують і не крадуть; Адже де скарб ваш, там буде і серце ваше» (Мф. 6:19-21). Якщо людина не згодна поступитися власною особистістю, то він повинний жити так, начебто він у своїй таємній глибині є істота «не від світу». Звідси знаменитий рефрен християнства, виражений словами Ісуса, що говорить про своїх учнів: «Вони не від світу, як і Я не від світу» (Ин. 17:16). Людина не повинна поневолюватися живучим усередині нього гріхом, але повинна перетворити себе самого духовною істиною, що відкрилася їй. Язичницьке «дитинство» людства ознаменоване підпорядкуванням своєму стихійному, природньому початку: «...Ми доки були в дитинстві, були поневолені речовинним початком світу», - говорить апостол Павло (Гал. 4:3). «Зрілість» же людства ознаменовано прагненням звільнитися від цього рабства, від цієї підпорядкованості гріху. Про це говорить Ісус у знаменитому місці Євангелія від Іоанна, звертаючи до гордих своєю зовнішньою волею нащадкам Авраама: «...Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними. Йому відповідали: ми насіння Авраамово і не були рабами нікому ніколи; як же Ти говориш «зробитеся вільними»? Ісус відповідав їм: істинно, істинно говорю вам: усякий, що робить гріх, є раб гріха (Ин. 8:32-34).

6.2. Парадокси християнської моралі.

На перший погляд може здатись, що у своєму запереченні утилітаризму Нагорна проповідь доходить до абсурду. Однак це буде абсурдом