РОЗДІЛ 2.

ЧЕРНЕЧА ПРАКТИКА ЕКЗЕГЕЗИ СВЯЩЕННОГО ПИСАННЯ

2.1.Загальна характеристика початків чернечого руху.

Чернечий рух розвивається з початку IVст. Окремі самітники уходили з міст і раніше, в часи Декія, ховаючись від гонінь і перетворюючи свою вимушену втечу в добровільний подвиг. Багато християн в самих містах провадять замкнене і відчуджене життя, - таким є ідеал гностика у Климента Олександрійського. Общини дівствениць виникають дуже рано. Але все це були лише окремі та поодинокі випадки. «Інок ще не знав великої пустелі», - каже св. Афанасій. Потяг (майже переселення) в пустелю починається вже за Костянтина. Імперія стає християнською. Світ воцерковлюється. Але саме з цього вже воцерковленого світу, з цієї вже християнської Імперії починається втеча. Достатньо згадати, як різко говорив Іоанн Златоустий про небезпеку від добробуту, яка є гіршою, аніж будь – яке гоніння. Чернецтво і стало, передусім, саме соціальним рухом і християнським досвідом вирішення соціального питання [46, с. 140]. Це було відречення від світу взагалі, і від всього, що є в світі, - від мирського устрою, від соціальних зв’язків, але не від Космосу, - лише від Імперії. Ще Оріген помітив, що християни живуть всупереч законам мирського граду.

Проте, чернецтво є досить соціальним. Навіть самітники жили звичайно разом, у вигляді особливих колоній. Також адекватним втіленням чернечого замислу явилась гуртожитність, кіновія. Це є, передусім, соціальний організм, братство, соборність. В пустелю уходять, щоб будувати там нове суспільство, - на околицях Імперії виникає нове й автономне суспільство. Чернецтво явилось Церквою саме в її соціальному інобутті, як нове проживання , яке не від світу цього. Християнський світ поляризується. Християнська історія розгортається в антиномічному напруженні між Імперією та Пустелею [46, с. 141]. Шлях усамітненого подвигу був важким, і для багатьох виявився небезпечним. І дуже рано виникає інший тип чернечих поселень. Виникають гуртожитні монастирі. Це не лише сукупне життя, а саме спільне життя, в повній взаємності й відкритості один – одному. Перша кіновія була влаштована преп. Пахомієм, котрий почав свій подвиг з самітництва. Вже за життя Пахомія гуртожитні монастирі виникають по всьому Єгипту, а до кінця IVст. він весь став ніби застроєним монастирями. Чернече населення нараховує вже тисячі іноків. Сюди збираються паломники та ревнителі з різних країн, з Азії і з Заходу. Вже на початку IVст. чернечий рух перекидається в Палестину. Перший монастир самітницького типу утворюється в двадцятих роках навколо келії преп. Іларіона, учня преп. Антонія, біля Гази. Неподалік був монастир відомого Єпифанія. Пізніше виникають лаври, передусім, лавра Фаран поблизу Єрусалиму, влаштована преп. Харитоном. Потім цілий ряд лавр на шляху з Єрусалиму до Єрихону та в околицях Вифлеєму. Принципове обгрунтування гуртожитного ідеалу дав Василій Великий. Він розглядає кіновію, як соціальний організм, як малу Церкву. Статут Василія Великого рішуче вплинув на всю подальшу історію чернечого життя у Візантії та на Заході. Сам він влаштовував монастирі в Понті, продовжуючи справу, почату Євстафієм Севастійським. В Vст. влаштовує свою обитель преп. Євфимій, в VIст. преп. Савва Освячений і преп. Феодосій з несуворим статутом, - кіновія розглядається як первинна ступінь для переходу до життя по келіях. В Сирії чернецтво розвивається незалежно від єгипетського прикладу. Було багато монастирів біля великих міст. Але особливо характерним для Сирії було самітництво, поєднане з крайніми засобами аскетичного самоумертвління (вже в IVст – «такі, що пасуться»; пізніше – подвиг «стовпників»). Вже з кінця IVст. виникають тут монастирі в містах (напр. обитель акимитів, «неусипаючих», в Константинополі). Пустеля насувається на світ. Юстиніан робить спробу включити монастирі в загальну систему церковно–політичних відносин, наполегливо видає закони щодо монастирських справ. Але у внутрішньому житті чернецтво лишається самобутнім і незалежним. Монастирі лишаються чужорідним включенням в мирську тканину. Згодом переломом в історії Візантійського чернецтва стала іконоборча смута [46, с. 143]. Наступний період глибокого “входження” в Православну Традицію можна спостерігати зі сторони ченців святої гори Афон.

Рушійним фактором в формуванні чернечої практики в підході до Священного Писання та всього Передання явився аскетичний ідеал, народжений в досвіді відчуженого життя. Це, насамперед, ідеал «духовного життя», життя в Дусі. І не стільки моральний, як саме релігійний ідеал. В східній аскетиці взагалі містики й метафізики більше, аніж моралі. Ідеал спасіння є ідеалом обожнення («феозіс»), і шлях до нього є через стяжання Духа, шлях духовного подвигу і духовних стяжань чи дарувань, - шлях харизматичний. В Єгипті першими подвижниками були копти, майже зовсім не зачеплені еллінською культурою. Преп. Антоній навряд чи знав по–грецьки. І серед анахоретів, і у кіновіях греки з’являються вже пізніше. При цьому навіть в кіновіях греки й копти живуть відокремлено (так надалі і у Сирії). Проте, саме греки вперше синтезують аскетичний досвід, формулюють аскетичний ідеал у звичних категоріях елліністичної психології та містики. Аскетичний світогляд є органічно пов’язаним з традиціями олександрійського богослів’я, з вченням Климента і Орігена. Не випадково в єгипетських обителях багато читали Орігена, особливо келіоти, в Нітрії і в Скиті. Авва Амоній вивчав Орігена, Пієрія, Дідима, декого Стефана. Ще більш характерним є образ Євагрія. Кападокійці в своєму Понтійському усамітненні вивчали саме Орігена. В подальшому, в