науці західній, наприклад Тюбінгенську, Ричліанську, в наш час Бартіанську, або про томізм та скотізм в середні віки. Філософська поляризація в оцінці цих шкіл привела богословів ще з V - го століття до думки про аріанство, як продукт орігенізму, або олександрійської школи. Богослови ж сучасних часів, зокрема проф. Болотов, категорично наполягає на антіохійському походженні самого Арія, як учня Лукіана, одночасно мало не відкидаючи існування раціоналізму в підході до тлумачення Передання в древній церкві, який, втім, притаманний був антіохійській традиції підходу до Слова Божого [2, с. 3]. Він, як і багато інших істориків, схильний був вважати, що олександрійці примкнули до філософії Платона, Антіохія тяжіла більше до філософії Арістотеля. Тією ж уторованою дорогою поляризації на олександрізм та платонізм, філонізм та неоплатонізм, релігійний містицизм та науковий раціоналізм прямував і проф. МДА Спаський А. в своїй докторські праці [67, с. 644]. Різниця між двома розглядуваними напрямками (дослівному та аналогічному) коріниться в різних прихованих засновках у підході до виявлення смислу: напрямок дослівного тлумачення засновується на понятті смислу, як чогось предметно - об’єктивного; напрямок алегоричного тлумачення засновується на понятті смислу, як чогось психологічно - суб’єктивного.
Відносність алегоричного характеру екзегези олександрійської традиції. Екзегетичний метод олександрійців називають алегоричним, але це слово в силу своєї розпливчастості та багатозначності не зовсім до нього підходить. Даний метод своїм завданням має виокремлення двох головних смислів священного Писання (хоча мова йде навіть про три і більше таких смислів) – буквального та духовного; визнаючи значимість першого, він головний акцент переносить на другий, встановлюючи необхідне співвідношення обох смислів.
Філософські тяжіння святих учителів Церкви.Вплив тієї чи іншої філософської школи потрібно допускати з тими ж обмовками та обмеженнями, як це стосується і думки про географічну полярність, як причину відмінності в підході до тлумачення Передання та богослів’я древніх письменників. Що отці могли мати свої філософські тяжіння та звертатися в разі необхідності до авторитету то одного, то іншого мислителя древності – в цьому немає сумніву. Мислення Тертуліана було типово стоїчним; св. Григорій Ніський тяжів до Платонізму; Леонтій Візантійський та св. Іоан Дамаскін були поза всяким сумнівом спрямовані до початків Арістотелевої логіки та філософії [56, с. 7]. Але рішуче неможливо сказати, що це були послідовні, так би мовити докінчені приналежності та залежності від тієї чи іншої школи. Адже християнські письменники древності по-суті більше боялись, або сторонились філософії, аніж нею захоплювались і віддавали себе в її послух. Вони повертались до любомудрості древніх, коли до цього примушували їх обставини, але бути безумовними учнями того чи іншого філософа вони ніколи б не згодились. Разом із тим, можна назвати немало таких високоосвічених письменників древньої Церкви, котрі вивчили всі філософські системи, але зарахувати їх у безумовні учні до якогось філософа їх серйозні вчені не наважуються, без ризику впасти у штучні побудування [56, с. 8].
Роль національного принципу в підході до визначення явища «олександрізму» та «антіохізму» та взагалі в дослідженні процесів розколів в Церкві.
Схематизація олександрізму та антіохізму повинна бути значно розширена. Таку більш широку перспективу та більш глибокий аналіз цьому явищу пропонує проф. МДА Муретов М. Д., засновуючи свій аналіз на поняттях юдаїзму та еллінізму, семітизму та європеїзму.
З однієї сторони: монотеїзм, деїзм та монізм, що віками виховувались та пройшли в плоть і кров семіта, а в равино–юдейській теології доведені до крайнощів системи, - уявлення Бога безумовно самозамкненою та всесвітньою особистістю, безкінечно та всеціло відділеною від землі та людини, сувора форма заповіді на заповідь і правила на правило, - відсутність принципу любові та взаємопоєднання людини з Богом, світом та одного з одним, що пом’якшує протилежності нашого буття. З іншої сторони: політеїзм, пантеїзм, поширення та проявлення Бога в світі часткових явищ та індивідуальних буттєвостей, нестійкість та рухливість ідеї, релігійно – філософський містицизм – у греків та римлян.
Для семіта важко уявити Бога інакше, ніж у вигляді суворо встановленої та відмежованої від усього іншого буття особистості, по відношенню до якої будь-яке інше (Син, Дух Святий) духовне існування може бути мислимим теж лише особистістю, причому небожественною, небогом. Для європейця (грека та римлянина), навпаки, є мало сприйнятливою ідея спокою Божества, Його самозамкненості та відчуженості від усіх інших буттєвостей, відсутність саморухомості та самодієвості в Першопочатку всього, подібно до руху та дієвості мислення, ідеї, мови. Для впевненості в цьому достатньо порівняти, наприклад, Платона і стоїків з равино–деїстичною теологією і трагічну боротьбу еллінізму та юдаїзму в Філоновій філософії, де ці протилежності, незважаючи на геніальний їх синтез в ідеї Логоса, все-таки спостерігаються і досить потужно себе виявляють в кінцевих висновках та морально-релігійних елементах системи.
З точки зору цих національних протилежностей стає зрозумілою на перший погляд дивна боротьба через такі наче б то маложиттєві відчужені та чисто шкільні тонкощі, як «Іпостась» та «Усія», «омоусіос» та «оміусіос» і інші [56, с. 9]. Також зрозуміло, чому ця боротьба відрізнялась такою пристрасністю, велася так довго та запекло, захоплювала такі широкі кола. Справа тут не в тому, що одна сторона захищала інтереси релігії, а інша характеризувалась науковим раціоналізмом. Неможливо довести, що крайні представники однієї протилежності: Юстин, Лукіан, Арій, Несторій, при всій сухості та чисто семітичному раціоналізмові в теології, по відношенні до релігійності стояли нижче представників іншої крайності: Орігена, Савелія, Маркелла.
Справа тут у боротьбі двох національно різних