Якщо для суто монотеїстичного, деїстичного та раціоналістичного настрою семіта було важко уявити єдність Божества в троїчності Осіб, без виділення Сина і Духа з божественної сущності в ряд небогів та тварей, то для політеїстичної та містичної тенденції європейця було важко засвоїти ідею суворо замкнутого в своєму відчуженому єдинстві Божества, без проявлення Його життя в саморозвитку Його сил, неперестанному породженні ідей та здійсненні їх в реальному світі.

Семітизм: Юстин, монархіанізм, субординаціонізм, динамізм, аріанство і несторіанство. Європеїзм: модалізм, патрипассіанство, орігенізм, савеліанство, маркеліанство. Антіохія Сирська з однієї сторони, і Олександрія з Константинополем, з іншої. У одних – перевага раціоналізму та резонерства, сухі формули Арістотелевої логіки та філософії; у інших – ідеологія Платона, пантеїзм стоїків, містицизм Філона й Плотіна. Контрасти, які були на цих теренах розроблені, було глибоко та широко розглянуто (особливо стосовно христологічних рухів) на засіданнях Ради МДА на поч. ХХ ст. [56, с. 11].

Цими міркуваннями аніскільки не відкидається очевидність таких співставлень, як олександрійство та антіохійство, але вони поглиблюються і їм надається ширша перспектива. В цих сутичках між різними розуміннями Передання набагато більше моментів пояснюється психологією і національним, загальнокультурним та расовим «кліматом», аніж географічністю та філософською різницею спрямування богословських шкіл, хоча і останні відіграють свою похідну від національних коренів роль [56, с. 11].

В часи монофізитського розколювання Церкви політичні аспекти христологічних спорів грали вторинну роль. Політики намагалися нейтралізувати, чи навпаки, використати цей розкол. Головним аспектом був розкол умів та сердець. Але і він лише намітив тріщину між двома віросповіданнями. Головним же рушійним фактором, який матеріалізував розкол, був фактор національний. Вже за царювання Маврикія (582 – 602рр. ) в очах монофізитів православні «халкідоніти» стали ототожнюватися з греками, а не грецькі - Єгипет, Сирія, Вірменія, підштовхувані національним принципом, який діяв неначе магніт, - набули монофізитського характеру [32, с. 10].

Вияснення методу екзегези Священного Писання - вірний спосіб характеристики стилей богослів’я олександрійського та антіохійського.

Олександрійська та антіохійська школи відрізнялись екзегетичним методом. Антіохійська школа ставилась негативно до алегоризму Орігена можливо тому, що тоді були відомими якісь факти, коли алегоричне тлумачення Біблії, що опиралося на благоговійне відношення до неї, іноді завершувалося запереченням букви тексту Біблії [2, с. 3]. В Олександрії панувала иещсЯб, тоді як в Антіохії – йуфпсЯб [56, с. 11]. Такі місця Писання, де зустрічається вираз «Слово» чи «Слово Господнє» (напр. Осії 1. 1; Пс 44. 1) олександрійці готові були розуміти в смислі «Іпостасі», тобто ототожнювати їх з Ін (1. 1) та подібними. Тому у них частіше можна зустріти ряд геніальних афоризмів; але щоб зрозуміти їх, щоб богословові виділити їх з маси уявлень, необхідно самому бути, так би мовити, геніальним богословом, або інакше – в ісихії стяжати здібність вірного розуміння слів Писання. Тому тут не виносилося впевненості в правоті тлумачення.

Антіохійська школа стала засновницею наукового тлумачення. Екзегеза олександрійська була мистецтвом; в Антіохії надали йому характер науки. Олександрійське тлумачення може бути добрим лише під пером таланту, причому незвичайного, а спроможного споглядати Істину в Дусі. В антіохійській школі пропонувались такі прості та стійкі прийоми, що їх не без успіху міг застосовувати і чоловік з невисокими здібностями.

Олександрійській школі могла загрожувати небезпека – вигадати своє Священне Писання, антіохійській – зупинитися впритул біля букви, позабувши, що за йуфпсЯб має йти иещсЯб [56, с. 5].

Олександрійці хилилися до філософії Платона; в Антіохії, очевидно, більш тяжіли до філософії Аристотеля. Олександрійські вчені виходили з прагнення виразити і в самій конструкції своєї догматики простоту существа в Бозі, і у вченні про Нього уникали й тіні складності. Вони визнавали, що Бог Отець є Істота премудра, всемогутня та ін. Це значило, що в Ньому немає премудрості та всемогутності, як якостей, а є премудрість і сила іпостасні. Для олександрійських богословів, таким чином, була зрозумілою із поняття про Отця необхідність існування Іпостасі Бога Сина. Бог Отець – істота Божеська, а Син – іпостасна сущність Божества. Небезпечність цього погляду полягала в тому, що Бог Отець перетворювався в відчужене поняття. Олександрійські вчені, послідовники Оріґена, не дивлячись на свій субординаціонізм, залишались на теренах православності, бо існування Бога Сина при існуванні Бога Отця для них було логічною необхідністю [56, с. 12].

Різний субординаціонізм в розумінні троїчності Бога – одна з причин різноманітності хибних способів тлумачення Писання.

В подальших богословських суперечках, де відобразилась і відмінність в тлумаченні Священного Писання, антіохійська течія в крайній своїй тенденції виявила себе через особу послідовника Лукіана – Арія. Тут виявилось, що в тринітарній темі йому були несприйнятливі думки про вічне, тобто безпочаткове співіснування Отця і Сина, і що Син народжується із существа Отця. Він перетворив логічну перевагу Отця в хронологічну, а народження Сина з Отця уявив еманативно, як умалення сущності Отця і як необхідність Посередника для творіння. Звідси ясним є субординаціонізм аріан космологічний, або часовий. У Тертуліана Син є підлеглим Отцю в перебігу одкровення, виявлення, тобто субординаціонізм просторовий; у Орігена – в процесі внутрішньої діалектики Тройці.

Апофатичний ірраціоналізм в тлумаченні деяких місць, що мають субординаційний вид – ознака православності в підході до розуміння Писання.

Це добре проглядається на прикладі тлумачення отцями спірного для розуміння уривку Ін (14. 28): «…бо Отець Мій більше за мене». Цей вірш досить детально обсуджувався