Із ще більшою силою цей момент боягузництва думки виступив у спорах христологічних. Історія Вселенських соборів входить в історію богословської думки, а остання уявляє із себе тлумачення слова “Боголюдина”[56, с. 1]. Уявлення Бога абсолютно позасвітовою Силою не дає боязкому і, по-суті, дуже богобоязному віруванню мислити, що Бог може стати людиною, що «Син Божий – Сином Діви буває», що людина може іпостасно з’єднатися з Богом, що його существо є прикликаним Предвічною волею Творця до обожнення. Думка воістину запаморочлива, занадто смілива для боязкої віри, яка не спокушена розумним ставленням і не пройшла горнило випробовуючого розуму.

Звідси – або несторіанське розділення Іпостасі Христа на два суб’єкти – Бога і повністю відокремленої від нього людини, на двох Синів – Божого й Давидового; або монофізитсько–монофелітське припущення такого іпостасного з’єднання, при якому більш слабка природа людська поглинається і розчиняється в більш сильній природі Божій [56, с. 21]. Представники всіх відтінків христологічних єресей в обох цих крайностях дуже презирливо, боязко і, можливо, дуже благочестиво думають про людський початок, але не в змозі уявити його собі як достойного для з’єднання з Богом, для Боголюдства [56, с. 22].

Відображення психологічного моменту боягузництва в історичному аспекті життя Церкви.

На заході це найяскравіше відобразилось у церковній забороні мирянам читати Священне Писання.

Святий Кирило Єрусалимський був цілком православним учителем і нічого єретичного в ньому знайти неможливо. Але він не прийняв нікейського віросповідання. Чому? Зовсім не тому, що він співчував аріанству, а лише тому, що нікейського «омоусіос» не існувало в єрусалимському символі, його немає в Писанні, і до того ж воно було засуджене в єресі Павла Самосатського. Його керівний принцип: «про що не написано, про те не будемо цікавитися суєтно»[62, с. 143]. Психологія св. Кирила мала більше відповідати спокою недумаючих благочестивців і не повинна була спокушати їх неутвердженої та неспокушеної віри. Та ж психологія керувала і творцями так званої «другої сирмійської формули» часів післянікейських спорів, котру проф. Спаський назвав «накладенням кайданів на богословську допитливість»[67, с. 346]. Блаженний Феодорит в своєму діалозі «Ераніст» вкладає в уста монофізита такі слова: «сокровенного не повинно досліджувати». Тією ж психологією заборони думати були сповнені компромісні укази імператорів – монофелітів («Екфесіс» і «Типос»). Не дивно, що в тій же послідовній позиції і ікона мала здатися ідолом, адже Писання ясно забороняє зображення Божества. В IVст. скажуть: «непотрібно торкатися спірних наукових положень». Під час паламітських спорів собор 1341р. також заборонив розмірковувати про спірні на той час догматичні питання. Цим всім визнається власне «testimonium paupertatis», що заспокоює слабку релігійну свідомість, яка є недостатньо готовою прийняти участь в богословській суперечці думок. Нездатність або острах прийняти сміливу догматичну істину стримує такого благочестивця на його охоронній позиції [56, с. 22]. Ідея догматична, чи то єдиносущність Сина з Отцем, чи можливість обожнення людського єства, здається занадто сміливим закидом на те, що ледь - ледь засвоєно з Писання. Страх думати і свідомо вірити штовхає такий неспокушений ум на лінію найменшого опору, хоча б ціною сповідання неправославної думки, - монархіанської, субординаціоністської, аріанської, несторіанської, монофізитської, монофелітської, іконоборчої. Більш спокійним, більш близьким до змісту Писання здається абсолютна Монада Божества, при Якому Син і Дух є лише Його модусами чи силами; Слово, як перша тварність; Син Людський ніяк не з’єднаний в єдиній Іпостасі з Сином Божим, або, якщо вже і з’єднаний, то і поглинутий природою Божественною.

Не допустивши сміливості православної ідеї, не занурившись в необхідне розумне дослідження віри, такий, можливо і дуже благочестивий та богобоязний ум, замикаючись в своєму неправовірстві, вірогідно може піддатися і спокусі горделивого непризнання йому незрозумілої, але Церквою прийнятої доктрини, відділиться від неї й розірве з нею. Але все ж гординя являється моментом вторинним, а не первинним по часу свого виявлення [56, с. 23].

Сказавши про ухилення в одну крайність, буде доцільно запобігти однобокому розумінню проблеми невірного, поверхневого, окостенілого розуміння Божественного Писання. А для цього необхідно зачепити і протилежну крайність, про яку так часто говорив св. Григорій Богослов, а саме те, що божественні предмети перетворюються в розвагу так же, як і кінські арени та видовища. Він яскраво описав таку участь народу – охоронця благочестя в богословських спорах, в котрих більшість не мала ані найменшої підготовки, ні філософської, ні богословської, але спонукалася власною звабою в своїм праві судити про такі піднесені питання:

Я сказав, а вони кричали, кожен своє. Це було те ж, що зграя галок, яка зібралась в одну купу, бурхливий робочий натовп молодих людей, вихор, що клубом підіймає пил, розбурханість вітрів… вони схожі були на ос, котрі мечуться туди – сюди, і зненацька кидаються прямо в лице. Але і поважне зібрання старців, замість того, щоб умудрити молодих, їм же наслідувало… Ці єпископи, що нині тільки навчились знати Бога; вчора