Звідки ж береться благочестя віри, з’єднане з переданням, які складають основу церковності? Чи є достатнім грунтовне знання філософії, яке не раболіпствує тій чи іншій школі, але звільняє ум людини з тупиків нерозв’язних питань? Як придбати ум, який не страхається, але здатний сприйняти поставлені історією задачі і посильно їх вирішувати, в міру людських здібностей? Ці питання вирішуються в рамках розгляду проблеми християнського Гнозису – підвалин розуміння та тлумачення Священного Писання.
Критерій правдивості при інтерпретації алегоричного напрямку.Його або немає, або якщо є, то засновується на якихось особливостях самого суб’єктивно-психологічного переживання, як то - навіювання, натхнення, богонатхнення та ін.

Іншими словами, об’єктивну достовірність сповіщеного мусимо бачити в несамовільності, неусвідомлюваності чи підкоренню волі та свідомості оповідача чомусь вищому, що не підлягає сумніву та критиці. І тоді критерій істинності алегоричного тлумачення слід шукати в оцінці істинності того джерела, від якого сходить знання в акті Гнозису, а також в досконалості самого цього акту.

Природа буквального та духовного типу екзегези. В «Пісні Пісень» описується той момент, коли святі Божі мужі отримують духовну силу, і як Бог, хвалячи її, котрою наповнились їхні очі, говорить: «О, ти пракрасна, очі твої - голуби». Навіщо і вони, самі теж відчуваючи цими очами красу умоосяжного Жениха, возсилають Йому велемовне слово хваління? Від посвячених не сховано те, хто є цей голуб, маючи котрого у погляді, невіста і сама вперше відкрито дивиться на красу Бога, свого Жениха, і може детальніше розповісти оточуючим її вірним слухачам про Його щедру і творчу красу. Вже Оріген тлумачив порівняння очей возлюбленої в «Пісні Пісень» (1. 14) з голубами (по-грецьки це слово має жіночий рід) як образ присутності Святого Духа: «А що її очі порівнюються з голубами, то це тому, що вона розуміє Священне Писання вже не буквально, але духовно… адже голуб є вказівкою на Святого Духа» [9, с. 76].

Цілком природно шукати відповідь на дане запитання, шукаючи відмінності в типах самих тлумачів, тобто звернутися до агіографічних джерел та перейти від них до творінь святих отців, прокладаючи причинну лінію від характеру життя до типу тлумачення. Типи ці можна встановити через відмінності в характері духовної любові подвижника та відмінності тих засобів, за допомогою яких ця любов досягалась. Вглядаючись у біографії святих, ми бачимо, що шлях розвитку їхнього духовного життя йшов або через вирощування в собі передусім любові до Бога, або через розвиток в своєму серці головним чином любові до братів – людей. Згадаймо схему авви Дорофея, заключне положення якої є таким: …скільки ми наближаємося до Бога любов’ю до Нього, стільки ж з’єднуємося любов’ю з ближніми. Скільки з’єднуємося любов’ю з ближніми, стільки з?єднуємося із Богом [22, с. 63]. Отже, в житті подвижників можна насамперед угледіти саме головне – це два типових шляхи провадження християнського життя, – шлях через споглядання, і шлях через діяльність; звідси і з’являються два головних типи подвижників – тип споглядальний і тип діяльний. У подвижника споглядального типу любов до Бога стоїть на першому плані, любов же до людей у нього являється як необхідний наслідок, як необхідний атрибут його любові до Бога. Звичайно, в той час, як подвижник живе життям аскета, поза суспільством людей, він не має фактичної можливості проявити цю любов до людей на ділі. Але немає сумнівів в тому, що любов ця перебуває в ньому потенційно. Подвижник VIст. Ісаак Сирін каже, що праведна людина, яка веде життя аскета, в ті виключні періоди свого життя, коли вона вступає в спільноту людей, проявляє до них свою любов. У періоди ж пустельництва, де немає можливості проявити свою любов до людей через справи видимі і тілесно, достатньо перед Богом любові нашої до ближнього, яка твориться лише думкою; особливо, якщо затворницьке життя та вдосконалення в ньому перебувають сповнені діянням любові [24, с. 251]; [19, с. 73]. Інший шлях до досконалості, це коли подвижник іде до своєї мети насамперед через розвиток в собі любові до людей. Через розвиток, що реалізується справами любові, у такого подвижника розвивається в рівній мірі і прагнення до Божества. Але ця любов являється не як почуття споглядання, а як любов до Бога в почутті любові до свого ближнього. Зрозуміло, що така любов не виключає можливості і божественних споглядань, але в даному випадку основа для розвитку устремління до Божества – це передусім гаряче почуття подвижника до людей, що вирощується в справах любові. Таким є тип подвижника діяльний [62, с. 74].

Щодо того, якому з цих двох типів подвижництва віддавати перевагу в справі досягнення досконалості, думки самих подвижників були різними, залежно від їхнього особистого схилення до того чи іншого подвижництва. Так, подвижники споглядального