типу, наприклад Ніл Синайський, визнавали більш високим шлях подвигу споглядального. Навпаки, подвижники діяльного типу, яким був, наприклад, св. Афанасій Великий, - визнавали більш високим шлях подвигу діяльного. В одному з своїх листів до ченця – аскета, котрий відмовлявся від єпископського сану, св. Афанасій писав, що аскетичне життя є менш піднесеним і корисним, аніж життя, що проводиться в звершенні службового обов’язку [1, с. 372]. Примирення цих протилежних поглядів на подвижництво ми знаходимо у св. Григорія Богослова: Чому бажаєш віддати перевагу, - діяльності чи спогляданню? Бачення є справа досконалого, а діяльність – більшості. І те, і друге є законним і прекрасним, але прагни до того, чого потребує твоя природа [6, с. 489].
Згідно Макарія Великого, ось у чому полягає головна користь аскетизму: людина в усамітненні може озирнутися уважно на себе та ясно побачити свій гріх і недосконалість; зосереджує сили на духовну боротьбу; позбавляє себе від атмосфери зла.
Розподіл подвижників на два головних типа, - споглядальний та діяльний, - не виключає випадків сполучення в собі подвижником якостей того й іншого типа, і навіть в повній мірі, близькій до досконалості, бо досконалих людей на землі бути не може. Св. Ісаак Сирін каже, що немає межі для вдосконалення, бо досконалість і найдосконаліших є в дійсності недосконалою [24, с. 366]; [62, с. 75]. Таким був, наприклад, св. Серафим Саровський, але життя подібних до Серафима досконалих людей зустрічається рідко. Подібне життя, як правило, складається з чергування періодів аскетизму та діяльної праці на поприщі суспільного служіння. Періодичність означеного чергування пояснюється тим, що якою б людина не була великою по силі духовності своєї, її потрібно укріплювати через самопоглиблення в усамітненні від світу. Боголюдина Ісус Христос, і Той перед початком Свого великого служіння подвизався в пустелі, готуючи себе в жертву світу [62, с. 76], а під час служіння часто усамітнювався для молитви.
Подібні до св. Серафима Саровського типи подвижників, близькі до досконалості, що вміщують в собі вищі якості подвигів споглядання й діяльності, зустрічаються в середовищі святих людей рідко. Часто ми бачимо, що розвиток духовного життя подвижника йде чи то в сторону аскетизму, чи в сторону християнської діяльності. Це пояснюється в кожному конкретному випадку своїми різноманітними причинами – умовами середовища, життєвими обставинами, впливом наставників та ін. Але головним фактором тут виступає природне розташування самого святого до того чи іншого типу подвижництва.
Вивчаючи життя святих, можна угледіти, що деякі з них вже по своїй природі володіли особливими здібностями до надсвідомості, до відчуття Божества, до споглядання, іншими словами – до Божественної містики [57, с. 76].
Отже, були святі, які не володіли, або слабко володіли містичними здібностями, хоча деякі з них являлись при цьому великими подвижниками по своїй палкій вірі та християнській діяльності. Це ясно видно з їхніх біографій та творів, котрі вони нам лишили. Ці святі головним чином належали до типу діяльного, яким був і св. Іоан Златоуст [57, с. 79].
Різниця між святим містиком і не містиком яскраво видна з характерного епізоду з життя св. Іоана Златоуста та св. Прокла (Vст. ), який був патріархом Константинопольським після Златоуста, а в часи його патріаршества був його кліриком, келійником та найближчим учнем. Так, три ночі підряд через щілину в дверях, що вели до покоїв Іоана, Прокл бачив чоловіка, який схилився до св. Іоана і щось йому шепотів на вухо. В цей час Іоан складав свої знамениті тлумачення на життя й послання апостола Павла, але не бачив при цьому нікого. На слова Прокла про це видіння Іоан заперечив: «Нікого в цю ніч у мене не було»[57, с. 80].
В описаному випадку Іоан Златоуст не відчував містично, що його робота звершувалась під реальним впливом духовної сили в особі апостола Павла. Прокл же бачив це, причому впродовж трьох ночей підряд [57, с. 85].
Тепер перейдемо до іншого випадку, - з життя св. Григорія Неокесарійського. Він навернувся в християнство вже в зрілому віці і був вже єпископом, коли в Антіохійській Церкві стало поширюватися вчення її єпископа Павла Самосатського, котрий стверджував, що Христос був простим чоловіком, який відрізнявся від інших лише наповненістю Святим Духом та Божою мудрістю. Це вчення спричинило недоуміння навіть у самого Григорія Неокесарійського і він, як глибоко релігійна людина, молив Бога й Божу Матір про відкриття йому істинної віри. І ось, одної ночі, коли він особливо ретельно молився, явилася йому Пречиста Діва Марія, сяючи як сонце, з Іоаном Богословом. Вказуючи своєю рукою на Григорія, Пречиста повеліла Іоану навчити його, як належить вірувати в тайну Святої Тройці [57, с. 86].
Після цього видіння й почутого від Іоана Богослова тлумачення Григорій записав ці слова власною рукою, і це писання зберігалось в Неокесарійській Церкві впродовж багатьох років, послуживши основою для нашого Символу віри, що викладений простіше та коротше, бо направлений для розуміння й засвоєння широкими народними масами, а записаний Григорієм має вираження мовою філософською [57, с. 87].
Вище наведені випадки по суті своїй є майже тотожними. Різниця між ними лише в тому, що Златоуст, хоча й молився до Бога перед тим, як приступити до своєї праці по тлумаченню апостола Павла, і вірив глибоко в благодать Божественну, яка дає людям світло розуміння, проте сам не усвідомлював, що писав під впливом