Що стосується Іоана Златоуста, то він не належав до числа подвижників споглядальних. Він не був містиком. Він був типом подвижника переважно діяльного. До такого ж висновку щодо Іоана Златоуста приходить в дослідженні про нього і проф. І. В. Попов: Незважаючи на свої довгі аскетичні подвиги, чотирирічне перебування в монастирі і навіть двохрічне усамітнення, незважаючи на свою повсякчасну повагу до чернечого життя, Златоуст не був містиком, і в його великих томах важко відшукати містичні елементи… У Златоуста ми нічого не знайдемо ні про споглядання, ні про містичний екстаз, ні про спеціальну культуру почуттів, ні про любов до Бога, відділену від діяльності та любові до людини. Оспівуючи гімни любові вслід за апостолом язичників, перед котрим він схилявся з особливою повагою та любов’ю, Златоуст рідко не виявляє під нею заповідану Христом любов до людини, або, вірніше, любов до Бога в особі ближнього [57, с. 89]. Але вказаний розподіл подвижників на два головних типа – споглядальний та діяльний не виключає можливості поєднання якостей того й іншого типу. На характеристиці життя, творчого вкладу в Православну Традицію, а також на екзегетичній практиці саме таких представників святоотецької традиції було зупинено особливу увагу. Це такі святі й преподобні отці, як Максим Сповідник, Симеон Новий Богослов, Григорій Палама, Сйргій Радонезький, Ніл Сорський, Серафим Саровський.

РОЗІДЛ 7.

СИНТЕЗ НАУКОВОГО ТА ДУХОВНОГО ПІДХОДУ В ТЛУМАЧЕННІ СВЯЩЕННОГО ПИСАННЯ ТА ПЕРЕДАННЯ

Задача тих, що ознайомлюються з давньохристиянською писемністю полягає в віднайдені того, що є нестаріючим в цих пам’ятниках першопочаткових християнських думок, почуттів та подвигів, - того, що ми по праву вважаємо таким, що зберігає силу та є обов’язковим, або в крайньому разі бажаним, корисним і для нас. Чи потрібно пояснювати, скільки окремих труднощів приходиться долати при такому відділенні другорядного від важливішого, часткового від загальнохристиянського, постійного, невідмінимого? Як легко тут або перебільшити без достатніх засад значення першого, або так же довільно принизити чи прогледіти друге і вивести, таким чином, висновки не лише помилкові в смислі науковому, але й небезпечні в смислі правил для керівництва в житті духовному!

Але якими б не були труднощі та небезпеки, вони значно применшуються для тих, хто при вивченні давньохристиянської писемності, зберігаючи загальнонаукові прийоми дослідження, вносить в останнє вищий критерій для судження в цій області: те світло, яке має проливати на ці заняття сповнене віри та любові ставлення науково-допитливого ума до авторитету Священного Писання та Священного Передання. Лише яскрава зоря Божественного Одкровення, даного в Слові Божому, Писанні та в дії Божій, в Церкві, може в чисельних сумнівних випадках, бути нашим надійним Керманичем серед оманливих сутінок та блукаючих вогнів того уривчастого та мізерного знання, яке з такими зусиллями досягає нас в уламках пам’ятників далекого загадкового минулого що дійшли до нас, так несхожого з нашим віком. Якими б священними не були святоотецькі писання, потрібно все ж пам’ятати, що їх духовна істина та краса є світлом, відображеним від благодатного першоджерела Божественного Одкровення [69, с. 694]. Так вважають і в такому смислі надають значення своїм творінням самі Отці Церкви, неперервно посилаючись на передвіщене пророками та сповіщене Христом і Апостолами. На це погодження з істинами, «почутими з початків», спочатку безпосередньо, «лицем до лиця», потім в Писанні, - як стверджують вони, - опирається правда і цінність Священного Передання, в розбудові та розвитку якого і самі вони трудяться. Із благодатного джерела Священного Писання належить нам почерпати і світло, і сили, і надію для рішення непорозумінь та труднощів, про які вище говорилось. Але не забудемо і про інше, нерозлучне з першим, джерело духовного відання й духовної мудрості, Священне Вселенсько - Церковне Передання. Адже і саме Священне Писання в його чуттєвому, людському виявленні дане в Церкві; невидиме Божественне Одкровення виражене видимо, як Писання, Церквою, в Церкві і для Церкви. Та ж Церква, що зігрівається Святим Духом, тримає ключі розуміння духовного, перебуває «стовпом і утвердженням істини». Нею дане і тлумачення всього істотного для спасіння в Писанні, - нею, яка вже була, коли деякі частини Писання втрачалися, чи тимчасово в окремих Церквах в склад його не включались, - яка в особі апостолів, а через них – і їхніх наступників, знала не одне лише те, що із одкровень було згодом записане, але і те, що хоча і не попало в запис, але було таке обширне, що коли б його записати, «то і світ не вмістив би написаних книг»(Ін 21. 25). Писання, - і духом і буквою якого так зловживали ті, хто відділявся від Церкви, і яке так спустошене сучасною критикою, яка виходить від суб’єктивного розуміння окремих умів, - Писання дотримувалось та тлумачилось у всьому головному непохитно і стійко не інакше, як спираючись на «стовп і утвердження істини» - на Церкву [46, с. 695]. Отже, не інакше, як