Гостра суперечка наприкінці IVст. виникла в Скиті між «антропоморфітами» і «орігенітами». Це була сутичка двох релігійних, або містичних типів, шляхів до реалізації християнського гнозису. «Антропоморфіти» були візіонерами, їхній релігійний досвід розгортався в наглядних і чуттєвих видіннях. «Орігеніти» навпаки, прагнули до подолання чуттєвого споглядання, прагнули до безубразного, «умного» бачення. Заперечення «антропоморфізму» для багатьох здалося єрессю найгіршого роду, як заперечення того, що людина є створеною за образом Божим. Пояснення, що розуміти це потрібно не за буквою писання, а духовно, не заспокоювало, а засмучувало «антропоморфітів» [64, с. 144]. Вони вже не могли молитися, «бо чоловіколюбний образ Бога був вигнаний з їхнього серця». В пізніших пам’ятниках чернечої літератури ми часто зустрічаємося з полемікою супроти видінь, як способу досягнення гнозису.

Що стосується чернечої традиції тлумачення Священного Писання, то передусім потрібно відмітити, що у ченців було особливе відношення до Священного Писання, як джерела релігійного натхнення: вони не лише читали й тлумачили його, але ще й заучували його напам’ять. В гуртожитних монастирях Пахомія Великого це було обов’язковим для кожного ченця, а неписьменних новоприйнятих ченців вчили читати відразу після прийняття в гуртожиток; до цього ж часу вони повинні були заучувати напам’ять Псалтир і Євангеліє з голосу. На загальних зібраннях і в особистих бесідах прочитане обсуджувалось. Звідси стає зрозумілим підвищений інтерес до тлумачної літератури [2, с. 145]. Чернеча традиція знає зовсім особливий спосіб використання Писання - так звану мелефз (медитацію), яка покладає постійне повторювання уголос або шепотом окремих віршів та уривків з Біблії.
Як правило, ченці не дуже цікавились «науковою» екзегезою: вони вважали Писання керівництвом до практичної діяльності та прагнули розуміти його через посередництво виконання написаного в ньому [44, с. 68]. В своїх творах святі отці, - ченці, - завжди наполягають на тому, що все, сказане в Писанні, необхідно примінити у власному житті: тоді стане зрозумілим і прихований смисл Писання. Такий практичний підхід до Писання є особливо характерним для «Висловів отців - пустельників». «Виконуй те, що написано», - говорить авва Геронтій; в цій простій формулі узагальнено весь досвід тлумачення та розуміння Писання в ранньому чернецтві. Також є славнозвісним висловлення Антонія: «Куди б ти не йшов, завжди май перед очима Господа; що б ти не робив, май на це свідчення Священного Писання». Таким чином, Писання повинне було бути присутнім у житті ченця так же неодмінно, як і Сам Господь: кожен окремий вчинок потрібно було звіряти з євангельським свідченням.

Чернечий підхід до Писання, який можна визначити як екзегезу через досвід, узагальнено у Марка Подвижника в наступних словах:

Смиренномудрий і такий, хто тренується у духовній праці, читаючи Божественне Писання, буде відносити все до себе, а не до інших…

Читаючи Божественне Писання, намагайся зрозуміти приховане в ньому, бо все, що давніше написане, написане нам на науку (Рим. 15. 4)…Слова Божественного Писання читай справами і не будь багатомовним, вихваляючись одним простим (буквальним) розумінням [44, с. 69].

В тлумаченні біблійних текстів єгипетськими подвижниками дуже яскраво виявляється алегорична тенденція, олександрійський стиль сприйняття. Тут можна бачити вплив Орігена, прямий чи через посередництво Дідима, взагалі близького до чернечих кіл. Вплив Климента можна бачити вже в тому, що ідеал аскетичного подвигу часто визначався , як безстрасність. У Кападокійців і пізніше в Ареопагітиках можна відмітити свідоме запозичення неоплатонічної й містеріальної термінології. Це було в дусі Климента. Вплив олександрійського богослів’я ясно відчувається вже в першому досвіді аскетичного синтезу, в знаменитому житті преп. Антонія, складеного Афанасієм Великим. Це не стільки життєпис, скільки релігійна характеристика, ідеальний портрет, священний образ, словесна ікона великого самітника і духоносця [2, с. 145].

Аскетичний світогляд вироблявся не без боротьби. В пам’ятниках аскетичної писемності ми зустрічаємося не лише з різноманітними аспектами чи відтінками єдиної думки, але і з дуже глибокими протиріччями. Це стосується не лише практичних питань. Напруження між ідеалом цілковитої самотності («не можу бути одночасно разом з Богом із людьми», - говорив авва Арсеній) і ідеалом діяльного милосердя так і лишилось невирішеним. В цьому протиріччі оголюється якась крайня антиномія, не лише антитеза [2, с. 146]. Відлуння цієї антиномії ми побачимо в Руській Церкві у вигляді суперечки між нестяжателями і стяжателями на рубежі ХV – ХVIстт. Ця антиномія полягає в умовному розподілі типів отців на споглядальний та діяльний і спонукає до дослідження в напрямку пошуку ідеального рішення даної антиномії, - в напрямку синтезу цих типів. Тому особливо цікавим є дослідження святоотецького «золотого ланцюга» преємственності на предмет якнайбільшого досягнення в житті окремих отців такого синтезу: у Максима Сповідника, Симеона Нового Богослова, Григорія Палами, Серафима Саровського.

З початку IVст. в житті Церкви відкривається нова епоха. Імперія в особі рівноапостольного Кесаря отримує хрещення, а Церква виходить із свого вимушеного затвору, приймаючи під свої священні склепіння античний світ. Але світ приносить власні хвилювання, сумніви та спокуси, - приносить і велику журбу, і велику гординю. Цю журбу Церква повинна була наситити і цю гординю усмирити. В смуті та боріннях перероджується та воцерковлюється древній світ. Духовне збудження охоплює все суспільство, - церковне й прицерковне, від