Місце екзегези священного писання в практиці християнського життя - верхів до низів, і до релігійного пошуку примішуються чужорідні страсті,

Магістерська робота - Місце екзегези священного писання в практиці християнського життя

верхів до низів, і до релігійного пошуку примішуються чужорідні страсті, - розрахунки правителів та політиків, особисті прагнення, племінні розбрати . Час великого і переможного торжества був для Церкви і часом великих спокус та скорбот. Нерідко сповідникам православ’я доводилось в цю епоху звершувати свій шлях в путах та кайданах, серед гонінь та підозр і закінчувати його мученицьким вінцем. Достатньо згадати життя великого Афанасія чи Златоуста. Ще рано було говорити про остаточну перемогу. Світ ще залишався «зовнішнім» для Церкви. Відразу ж за церковною огорожею продовжувалось попереднє, язичницьке життя, ще відчинені були язичницькі храми, ще вчили язичницькі вчителі і полемізували з християнством. Вся культура ще лишалася язичницькою, була насичена аж до домашнього побуту язичницькими пережитками та спогадами. Не дивно, що таким сильним в IVст. був чернечий рух, потяг і втеча в пустелю [49, с. 7]. Також все IVст. проходить в збуджених богословських суперечках. На орігеністичних теренах зійшло аріанське богослів’я. Сам Оріген не був аріанином, але аріанські висновки легко було зробити, виходячи з його засад, і подолання аріанства історично виявилось відразу і подоланням орігенізму в Троїчному богослів’ї [49, с. 9]. «Закваска» аріанства почалась від нечестя Лукіана, який, тим не менш, був видатним біблеїстом і продовжував почату Орігеном працю над виправленням грецького біблійного тексту. Саме його так звана рецензія отримала загальне визнання в церквах Малої Азії та Константинопольського округу. Як екзегет, він був рішучим супротивником Орігена, - прагнув олександрійському алегоричному методу протиставити метод прямий і буквальний «історико-граматичного» тлумачення. Відмінність в питаннях методу екзегези в першу чергу розділяла між собою антіохійських та олександрійських богословів. Сам Лукіан вмер, як мученик, у мирі з Церквою і ім’я його внесено в церковні диптихи. Не можна сказати, що Арій запозичив своє вчення у Лукіана, не маючи певної самостійності. В своїх суперечках, як деякі представники аріан так і їхні супротивники були орігеністами, тому зв’язку між екзегетичною практикою та православністю шукати не варто, але подолати аріанство можна було лише вийшовши за межі орігенства, - подолавши його. Це здійснили великі стовпи православ’я, розгорнувши православне вчення про Триєдність Божества: св. Афанасій Великий, каппадокійські отці, - св. Василій Великий, св. Григорій Богослов, св. Іоан Златоуст, - вклали в скарбницю Православної Традиції екзегези значний внесок [49, с. 9]. Серед єгипетських подвижників IVст. , як письменник, рішуче виділяється Євагрій, який в молодості був близьким до отців кападокійців. Писав у вигляді «глав» або «слів», часто майже у вигляді афоризмів. Твори, в яких він торкається проблеми християнського гнозису, широко розповсюдились. Він вчив, що в гнозисі є своя послідовність, - а саме послідовність споглядань [64, с. 163]. Цілком очевидною є пряма залежність Євагрія від олександрійців. Його релігійний ідеал є тим же, що і у Орігена, і навіть у Климента: ідеал гностика, споглядальний і самітницький. Залежність від Орігена відчувається і в самій мові, у виборі слів та визначень. Історичне місце Євагрія визначається його впливом. Він зберіг та оживив для пізніших поколінь олександрійські передання III-го століття.

Варто згадати також в аспекті чернечої традиції преп. Ніла, якого помилково називають Синайським. Він був учнем Златоуста і шанував благоговійно його пам’ять. Прожив до середини Vст. , мав великий вплив та авторитет, будучи духовним отцем ченців і мирян [64, с. 165]. До нього звертаються за порадою та вказівкою єпископи і навіть імператор. Писання він тлумачить морально – алегорично: «В чуттєвому навчаємося мисленому». Він вчив, що багато в Писанні сказано так, щоб ми віднаходили значення всього цього, і відкривали потаємний в записах смисл. Особливо це стосується Старого Завіту. Письмена Мойсеєві вимагають великого умоспоглядання, або розуміння, та глибокого дослідження. Втім, це не означає, що можна нехтувати буквальним, або історичним смислом біблійних оповідей. Але на ньому не повинно зупинятися, а потрібно йти далі, - адже ми є мікрокосм. Цікавим є те, що ченцям преп. Ніл радить читати Новий Завіт, а не Старий, - бо старозавітні книги не викликають достатнього сокрушення і лагідності в серці.

Ще одним продовжувачем чернечої практики був преп. Марк Подвижник. Він в своїх творах є близьким до Євагрія та Ніла [64, с. 166].

Дещо уосібнено в ряду аскетичних авторів стоїть постать блаж. Діодоха Фотікійського. Його твори отримали широке розповсюдження. Він ставить різницю між «богослів’ям» і «гнозисом», перше рахуючи нижчим і початковим ступенем духовного діяння, також вважаючи його даром, але вимагаючи і від людини «випробовування» Писання. Саме через Писання, згідно Діодоха, і діє просвітлююча благодать[64, с. 172, 174].

Спробу підвести підсумок вже сформованій аскетичній Традиції та накопиченому досвіду зробив в VIст. авва Дорофей, склавши «настанови» і «слова». Його книга стала взірцевим керівництвом в кіновіях; її дуже цінував преп. Феодор Студит [64, с. 176 - 177].

В VIIст. прапор чернечої практики варто заслужено передати преп. Іоану Ліствичнику. В його стриманих афоризмах про любов відчувається близькість до містики Ареопагітик.

Це століття виявило також в якості продовжувачів чернечої практики преп. Ісаака Сиріна. Будучи поставлений в єпископи він невдовзі покинув кафедру і прийняв самітницький образ життя. Займаючись вивченням священних книг, від напруженої праці втратив зір [48, с. 185]. Він глибоко пізнав Божественні таїнства і написав прекрасні праці, де далеко відходив у вченні та екзегетиці від антіохійської практики, хоча й використовував її. Набагато сильніше відчувається у нього олександрійський

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22