Місце екзегези священного писання в практиці християнського життя - якби самі не сподобилися прийняти його в свою іпостась? Оскільки «безіпостасним» ...

Магістерська робота - Місце екзегези священного писання в практиці християнського життя

якби самі не сподобилися прийняти його в свою іпостась? Оскільки «безіпостасним» називають не лише неіснуюче, не лише видимість, але і те, що швидко руйнується та перемінюється, підлягає тлінню та миттєво щезає, якою є природа блискавки й грому, то справедливо назвали отці світло Переображення «воіпостасним», тим вказуючи, що не надають йому іпостасної самостійності, але підкреслюють його постійність та стійкість як такого, що триває і не мерехтить перед споглядачем, неначе блискавка, слово чи думка [9, с. 282]. Використання єдиноприродної символіки в тлумаченні Божества. Безпочатковість та безкінечність притаманних Богові символів. Максим Сповідник каже, що багато є речей, які сущностно споглядаються при Бозі, але анітрохи не шкодять Його єдиноскладній простоті. Завжди будучи символами, вони є завжди супутніми цій природі і є безпочатковими та безкінечними [32, с. 48]. Христос Сам став символом Самого Себе із чоловіколюбства [33, с. 97], тим самим вказавши, що світло є єдиноприроднім символом. В неєдиноприродному одне стає символом іншого, а не щось – символом самого себе. Ми тому говоримо, що щось робиться символом самого себе тоді, коли символ природнім чином виходить із того, чого символом виступає. Так зоря є символом сонячного світла, будучи ним спричинена. Так і саме світло Сонця, яке ми бачимо в контрасті з тінями та в кольорах природи, нами рахується символом самого сонця, на яке підвести очі ми не можемо через неприступність Його блиску [9, с. 284]. Існування принципу аналогії в розумінні різних по природі речей. Ніколи не буває такої природної сущності, яка б не мала енергію. В тому числі і кожна людська сущність має власну енергію [9, с. 288]. Головний закон, згідно якого Бог сотворив людину, виражався в наступних словах Бога: «створімо людину по образу та подобі нашій…», і потім говориться, що Бог створив людину по образу, але не згадується про подобу. Це є умовою, згідно якої при тлумаченні Писання можна застосовувати принцип аналогії, переносячи поняття від речей божественних, як з образів, на речі людські, як на прообрази, враховуючи при цьому процес уподібнення, коли набувається подоба Божа, як властивість, яку потенційно можна здобути. Це уподібнення лежить в основі диференціації степенів наближення до речей божественних і є законодавцем будь - якої ліствиці піднесення людського духу до Божества, а також степенів блаженств та й самої небесної ієрархії. Наслідування Богу є «боготворчий дар, стан умної та осмисленої природи, що починається від першого влаштування світу і закінчується в останніх межах розумових порядків»[9, с. 289].

Отці говорять: «Бог підноситься над богоначаллям, якщо Божество помислимо як суть боготворчого дару, і над непіддатним до наслідування наслідуванням Надбогу та Надблагу». Отже наслідування тут не більше, аніж ненаслідуваності. Хоча людина не може обожнюватися власною силою, через наслідування уподібнюючись ненаслідуваному Богу, але наслідувати ненаслідуваному вона повинна. Так вона сприйме боготворчий дар і зробиться Богом «по стану»[9, с. 289], зробившись символом Бога.

Ті, хто одкровенно споглядають божественне світло, усвідомлюють надмірність божественної сокровенності не лише не менше, але більше, і навіть незрівнянно більше, аніж ми, що намагаємося в символах, або в помислах, які опираються на символи, або через заперечення побачити неосяжність божественної природи, що вона неосяжна [9, с. 244].

Пізнання через єдиноприродні символи їх джерела. Ніхто не скаже, що Божество пізнається, коли пізнаним є Його єдиноприродний символ. Відчуття дотику може прилучитися до теплоти вогню, але до його пекучості – не може. Таким же чином і тим більше божественні предмети пізнаються лише через прилучення до їхніх єдиноприродних символів. Самі ж по собі, в своїй основі та початку вони цілковито нікому не відомі, ані навіть найвищим серед надсвітових умів, а значить вони є недоступними всій мірі нашого розуміння [9, с. 285]. Істинний філософ, що досліджує і виконує волю Божу, у якого думка дієва, а дія осмислена, через самі дії виявляє грунтовність рухливої здібності своєї думки і, досягши повноти розуму, може вже від розчленованості священних символів восходити до єдиної цільності первообразів, возводячи ці символи до їх священної повноти, і сам будучи ними освячуваний. Тоді через духовну молитву він іноді отримує вседосконале видіння й восходження [9, с. 123].

РОЗДІЛ 6.

ОНТОЛОГІЧНІ ПРИЧИНИ РІЗНОМАНІТНОСТІ ТЛУМАЧЕННЯ СВЯЩЕННОГО ПИСАННЯ В ПРАВОСЛАВНІЙ ТРАДИЦІЇ

Коли розглядають причини та підвалини богословських суперечок та відповідно спрямованих екзегетичних пошуків «золотого віку» християнства, то ще в минулому столітті вони уявлялись як продукт арістотелізму і як законне породження так званої олександрійської школи. Тоді дуже науковою вважалась гіпотеза так званого «олександрізму» та «антіохізму» як в богослов’ї, так особливо і в екзегетиці, яка знайшла апогей свого розвитку в дисертації проф. МДА Лєбєдєва А. П. : «Вселенські собори IV та V віків». Надмірна схематизація церковних явищ під «олександрізм» та «антіохізм» була аргументовано заперечена не менш вченим, а головне, - набагато більш спокійним та більш самостійним в своїх наукових поглядах професором прот. А. М. Іванцовим - Платоновим [49, с. 16]; [56, с. 23]. В наш час до подібної схематизації відносяться з великою обережністю [56, с. 6]. Заперечувати існування двох шкіл екзегетики, двох стилів богословствування, і, як наслідок, двох напрямків у догматиці не приходиться; але переоцінювати ці «школи» та надавати їм значення, котрого вони не мали, теж не вартує. Це не були школи в тому смислі, як можна говорити про школи в богословській

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22