Арт. 132. До встановленого єпархіальним Єпископом розміру заробітної платні парафіяльного священика додатково нараховується:
а). уряд пароха - 20%;
б). академічний рівень:
- ліценціат - 5%;
- докторат - 15%;
в). вислуга літ:
- з 10-ти років - 10%;
- з 15-ти років - 15%;
- з 20-ти років - 20%.

Арт. 133. § 1. Громада, яка діє при матірному храмі, проводить сплачування встановленого відсотку у пенсійно-допомогові фонди.

§ 2. Громади, що діють при дочірніх храмах та духовних станицях, сплачують громаді матірного храму встановлений декретом єпархіального Єпископа відсоток від загальних відрахувань. [89]

Наскільки дієвий такий статут в українських умовах невідомо, але сам факт намагання впорядкувати фінансові відносини на парафіяльному рівні гідний пошани (див. додаток 1).

Загалом права і обовґязки сторін парафіяльного управління щодо фінансування доволі чітко регламентуються згаданим Уставом парафії, до чого не дійшли ще православні. Однак, на практиці система фінансування парафії буває доволі різношерстною і часто має надуживання не лише морального, але й канонічного характеру. Так, доволі часто можна побачити якщо не ціну тих чи інших „послуг”, що оправдують священослужителі недобросовісністю парафіян, то прийнятий тариф, що також зазвичай ґрунтується на гордині парафіян, а не тверезій оцінці свого рівня доходу та відповідній відсотковій щирій пожертві – відомій десятині Св. Володимира.

Цікавими є протестантські підходи до фінансування своїх громад. Вони характеризуються відкритістю щодо опису стратегії і тактики фінансування у спеціалізованих виданнях, не переймаються богословським трактуванням таких речей, тобто ототожнюють релігійну громаду з будь-якою світською організацією щодо засад фінансування. Існує правда тактичний хід – вони ніколи не інформують новачків про фінансування, натомість вчення про десятину відрахувань від доходів на користь громади починають інтенсивно пропагувати через ряд зустрічей з новачком. Буває навіть своєрідна фінансова поліція громади, що намагається правдами і неправдами перевірити відповідність пожертви розміру десятини від доходу. Тут навіть використовують азартність особи задля максимізації грошових надходжень.

Парафіяльне управління у світлі канонічного права

Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; а що ще шукається в доморядниках, щоб кожен був знайдений вірним. (1 Кор. 4: 1-2)

У час формування апостольських правил та пізніше канонів Вселенських Соборів не існувало чіткого розмежування між категоріями парафії та єпархії. У святому Письмі можемо чітко побачити паралельність вживання термінів “пресвітер”, “єпископ”, “священик”. Отож, сьогодні канони, що регламентували відносини єпископа з вірними, прямо стосуються настоятелів храмів та їх відносин з парафіянами.

В. Чеховський прямо каже: „В перші віки християнства єпископи по свойому служінню, особливо парафіяльні, які були настоятелями парафії, не відрізнялися від сучасних панотців, настоятелів парафіяльних церков. Різниця лише в недопусканні теперішніх настоятелів до участи в хіротонії”. [100, с. 24].

Так, наприклад, канон 26 четвертого Вселенського Собору, що проходив 451 року від Христа у місті Халкидоні з приводу єресі монофізитства, проголошує:

“У деяких церквах, як нам стало відомо, єпископи керують церковним майном без економів. Тим-то визнано, щоб кожна церква, що має єпископа, мала б із свого клиру економа, який завідував би церковним майном з благословення свого єпископа, щоб церковне домобудівництво не провадилось без свідків, щоб не розбазарювали церковного майна та щоб не було нарікань на духівництво. Якщо ж хтось не зробить цього, той буде винний за божественними канонами.” [22, с. 48].

Питання церковного домобудівництва – „економства в Церкві” розглядає також єпископ Веніамін (Мілов) у своїй праці „Пастирське богослів’я з аскетикою”. Своє бачення церковного домобудівництва він основує на вченні апостола Павла, що міститься у посланні до коринтян – „Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; а що ще шукається в доморядниках, щоб кожен був знайдений вірним”. (1 Кор. 4: 1-2).

Власне у світлі пастирського богослів’я єпископ Веніамін зазначає, що „наведене апостольське висловлювання … точно відтінює істинний характер православного пастирства”. [58, с. 119].

Церковне економство він розглядає крізь призму любові – „Якщо звичайно душею відносин пастиря до пастви називають любов, то за схоластичністю розуміння терміну любов у відриві від досвіду не окреслюють ясно сутності пастирського зв’язку з віруючими. Зрозуміліше її визначає грецьке слово he oikonomia – будівництво (правдивіше доморядництво), взяте із першого послання апостола Павла до Коринтян” [58, с. 119].

Проблематики матеріального управління церковними справами стосуються також Апостольські правила, зокрема 38, що говорить:

“Єпископ хай піклується усім церковним майном і ним порядкує як Божий наглядач (підкреслення автора). Але не дозволяється йому привласнювати що-небудь із нього або родичам своїм дарувати те, що належить Богові. Якщо є бідні люди, хай подає їм як бідним, але під цим приводом хай не продає того, що належить Церкві.” [22, с. 9].

Отож бо із самого формулювання видно, що вже за апостольських часів існували надужиття, для припинення яких і укладене було те чи інше правило. Тут ми вже чітко маємо вказані можливі напрями використання церковних матеріальних ресурсів, а попереднє, 37 правило визначає спосіб ухвалення рішення – колегіальний:

“Двічі на рік має бути собор єпископів, і хай радяться вони один з одним над догматами благочестя та розв’язують церковні суперечки, що можуть траплятися.”[22, с. 9].

Тут також рекомендується дата та періодичність зібрань: “Перший раз – четвертої неділі П’ятидесятниці, а другий – у жовтні дванадцятого дня.”[22, с. 9].

Отож бо, щодо розпорядження церковним майном, то маємо у канонах